Розділ 2: Ціна боргу

Коли останні карети гостей покотилися бруківкою геть від маєтку, маски благополуччя нарешті були скинуті. У кабінеті пана Заславського панувала задушлива, важка тиша. Свічки вже догорали, пускаючи тонкі цівки сизого диму до темної дубової стелі.

Старий пан сидів за масивним столом, обхопивши лису голову тремтячими руками. Перед ним лежали стоси паперів — боргові розписки, вимоги кредиторів та судові позови. Світський блиск, яким Заславські так відчайдушно намагалися вразити губернію на сьогоднішньому рауті, був лише завісою, що приховувала повне фінансове банкрутство.

— Це кінець, Софіє, — глухим, надтріснутим голосом вимовив пан Заславський, не підводячи очей на дружину. — Застава за маєток закінчується цього місяця. Якщо ми не виплатимо борг банкірам, нас виженуть звідси як посміховисько. Наше ім'я буде розтоптане в багнюці.

Пані Софія, загорнута у темну шаль, нервово ходила кімнатою. Її обличчя, ще кілька годин тому бездоганно спокійне перед гостями, тепер здавалося постарілим на десять років.

— То продай землі! Продай ліс біля річки, віддай за безцінь дальні хутори! — відчайдушно вигукнула вона, зупиняючись біля столу. — Але не її… Благаю тебе, Тадеуше, тільки не її.

— Дальні хутори вже давно закладені й перепродані, ти ж знаєш! — роздратовано гримнув поміщик, випрямляючись у кріслі. Його очі зблиснули холодною рішучістю людини, загнаної в кут. — У нас немає нічого, що коштувало б реальних грошей. Окрім Олександри.

Пані Софія зблідла й притиснула руку до грудей, наче її вдарили під дих.

— Вона не річ, Тадеуше! Вона — дитина, яку ми виростили! Я особисто вчила її перших французьких слів, я запрошувала для неї найкращих учителів музики, вона спала на шовку! Вона має душу шляхтянки!

— За законом вона — кріпачка! — безжально відрізав пан Заславський, б'ючи долонею по столу так, що забряжчали кришталеві чорнильниці. — Твоя колишня примха, Софіє. Ти захотіла виростити собі живу ляльку, живу скрипальку для розваги — і ти її отримала. Але зараз ця «лялька» — наш єдиний порятунок. Ти бачила, як сьогодні на неї дивилися чоловіки? Як слухали її гру? За дівчину з такими манерами, красою та талантом на великому аукціоні в губернії дадуть ціле стадо породистих коней. Її ціна покриє більшу половину  наших найтерміновіших боргів.

— Ти зраджуєш її… Нас обох зраджуєш, — тихо, майже пошепки мовила стара пані, і з її очей нарешті покотилися сльози, залишаючи брудні доріжки на напудрених щоках. — Вона довіряє нам. Вона думає, що ми її родина. Що буде з нею, якщо її купить якийсь жорстокий самодур? Її ж зламають, Тадеуше! Розтопчуть її гідність, змусять працювати на стайні чи зроблять чиєюсь наложницею!

Пан Заславський відвернувся до вікна, за яким починався сірий, холодний світанок. Його серце було не зовсім кам'яним, і десь глибоко всередині ворушився сором, але страх перед бідністю та публічним приниженням виявився сильнішим за залишки сумління.

— Долю не змінити, — холодно промовив він, вдивляючись у туман. — Наступного тижня в місті відбудеться великий ярмарок та аукціон. Я вже подав документи земському комісару. Олександру виставлять на торги. І це моє остаточне слово.

Він не помітив, що за важкими оксамитовими портьєрами кабінету, в напівтемряві коридору, стояла тонка жіноча постать. Олександра прийшла, щоб повернути пані Софії забуте в залі мереживне віяло.

Вона чула кожне слово. Скрипка, яку дівчина все ще тримала в руках, ледь не вислизнула з її занімілих пальців. Весь її витончений, безпечний світ, який вона вважала своїм, щойно розлетівся на тисячі гострих шматків, залишаючи її віч-на-віч із жорстокою реальністю XVII століття. Вона була лише майном, яке готувалися пустити з молотка.