Розділ 1: Останній акорд ілюзії

Кришталеві люстри великої зали маєтку Заславських тримали на собі сотні свічок, чиє гаряче віск капав на дзеркально натертий паркет. Повітря було густим від пахощів французьких парфумів, дорогої пудри та шлейфу міцного тютюну. Світське товариство губернії зібралося на черговий раут — чоловіки у розкішних жупанах та камзолах XVII століття, підперезаних шовковими слуцькими поясами, та жінки у важких сукнях із парчі, що шелестіли при кожному русі.

У центрі цієї розкоші, на невеликому підніжжі біля мармурової колони, стояла Олександра.

Її очі були заплющені. Вона не бачила фальшивих посмішок, не чула дзвону кришталевих келихів із наливками та угорським вином. Для неї існувала лише скрипка, притиснута до плеча, і смичок, що злітав над струнами із неймовірною, майже магічною легкістю. З-під її пальців виривалася складна, пристрасна мелодія Вівальді. Звук інструменту — то ніжний і трепетний, як подих вітру, то стрімкий і бунтівний, як гроза — заповнив усю залу, змусивши гостей стишити голоси.

— Неймовірно… Яка техніка! Яка експресія! — пошепки захоплювався сивочолий граф, що стояв неподалік. — Пан Заславський, де ви знайшли це юне дарування? Якась збідніла родичка з королівських земель?

Старий пан Заславський лише загадково посміхався у вуса, міцніше стискаючи в руці тростину з бурштиновим набалдашником. Поруч із ним його дружина, стара пані, ховала очі за мереживним віялом. У її погляді, спрямованому на дівчину, читався не стільки гонор, скільки глибокий, прихований біль і провина.

Олександра тримала спину бездоганно рівно. Кожен її рух, поворот голови, витончений жест руки з натягнутим смичком випромінювали аристократизм, якому неможливо було навчитися за кілька місяців. Це були роки виснажливої праці, виховання кращих гувернерів, вивчення мов та етикету. Вона виглядала як перлина цього вечора. Одягнена в скромну, але вишукану сукню пастельних тонів, Олександра здавалася гостям утіленням чистого мистецтва.

Жоден із шляхтичів, які з бокалами в руках підходили ближче, щоб роздивитися красуню, не здогадувався про страшну правду.

Для них вона була загадковою панночкою, вишуканою гостею. Але для закону цієї жорстокої епохи вона не була людиною. Олександра — жива власність. Кріпачка, чиє ім'я було записане в ревізьких казках маєтку Заславських поміж поголів'ям худоби та десятинами орної землі. Її бездоганна освіта й манери дворянки були лише примхою старої пані, яка колись захотіла мати при собі «живу витончену іграшку».

Мелодія наближалася до свого апогею. Олександра розплющила очі й зустрілася поглядом із Олексієм Косачем, який стояв біля протилежної стіни. Молодий шляхтич дивився на неї не так, як інші — в його очах не було оцінюючого захвату колекціонера. Там була тривога, ніжна відданість і німе попередження. Він знав, що над маєтком Заславських згущуються хмари.

Олександра зробила останній, різкий і глибокий рух смичком. Останній акорд скрипки злетів під високу стелю і розчинився в тиші, що на мить запала в залі.

За мить простір вибухнув гучними аплодисментами та вигуками «Браво!». Олександра витончено присіла у глибокому реверансі, опустивши очі. Вона посміхалася губами, але серце її стискалося від передчуття катастрофи. Цей тріумф був лише красивою завісою, за якою вже починалася її особиста трагедія.