Глава 1

Атіка була зовсім невеличким містечком, але завдяки лідеру, Миколі, кожного літка зустрічала заморських гостей. В Миколи була маленька дочка, сором’язлива, трішки боягузлива, але доброзичлива. Кожного разу дивлячись на неї, він лякався, як мала впорається з усіма викликами, які з’являться у її житті. Вона була розумна, читала багато книжок, аналізувала все навколо, але ж… їй зовсім важко було знаходитись серед людей. І невідомо, чому, адже батьки її були не такі, вони завжди відкриті, готові до комунікацій, дружні. Якось лідер навіть пропонував дружині видати доньку заміж ще у підлітковому віці, щоб на її плечі не впало забагато, щоб хтось міг розділити з нею цей тягар.

– Так не можна робити в наш час, – дала відповідь жінка. – До того ж, хіба є хоч один хлопчик, якому б ти був готовий ввірити нашу Олександру?

Він мовчав. Дружина, як завжди, мала рацію.

Їй було п’ятнадцять.

Після навчання Олександра не пішла додому, а спустилась по стежці до моря. Було в неї її особливе місто, сховане від поглядів за великим камінням та сходами, що вели на вершину пагорбу з невеличким маяком. Це місце вона знайшла ще у дитинстві, випадково. І з того часу полюбляла сидіти тут, спостерігати за морськими хвилями і думати про своє. Сьогодні це рятувало як ніколи. Знов, вже традиційно, до міста приїхав заморський сусід зі своїм батьком. Вони приїздили кожного літа і затримувались тут усього на тиждень. Олександра обов’язково зустрічала гостей, бо вона ж донька лідерів, то ж було б некрасиво пропустити цю зустріч. Але цього разу дівчина не могла одразу ж прибігти до гостей.

Руки тремтіли, дівчина спостерігала за бурхливим морем, заламувала пальці, згадуючи останню зустріч з Романом. Тоді він подарував Олександрі квітку, і перше, що спало їй на думку – сказати, що вона любить тюльпан більше за подарований нарцис. Це було настільки кепсько, що дівчина червоніла навіть зараз, просто згадуючи цей момент. Дуже соромно. Як їй тепер дивитись Романові в очі? Важко уявити, як вони тепер будуть поводитись один з одним. Можливо, Олександра подобалась йому, але через таку відповідь він втратив будь-яку зацікавленість? А якщо і ні, то ще гірше – хлопець лише проявив дружню увагу, а Олександра відповіла так грубо. А може, він вирішив взагалі не приїздити цього року?..

Але він приїхав. І поводився так, наче і не було тієї квітки. Посміхнувся дівчині тою усмішкою, за якою вона навіть інколи сумувала. І, коли батьки знов заговорили про «важливі дорослі діла», Роман запропонував прогулятися. Він – чужинець, кожна прогулянка містом для хлопця була наче похід в лавку іграшок. Очі його світились захопленням, а Олександра дійсно не розуміла, що Роман тут такого угледів, щоб так дивитись на звичайнісінькі вулички. Сама вона ніколи не була за кордоном. Роман був єдиним віконцем у дивний заморський світ, але ж він виглядав так само, як і люди Атіки. Отже, в цілому Олександра мала дуже туманне розуміння про те, що таке інші країни і в чому різниця. Її місцеві друзі іноді допитували дівчину, а вона переказувала історії Романа, іноді прикрашаючи їх, іноді фантазуючи щось своє. Серед місцевих в неї досить багато друзів, а як інакше? Лише один хлопець, Макс, ніколи не звертав уваги на розповіді дівчини. Лише декілька разів за весь час Олександра ловила його на тому, що він наче прислухається до голосу дівчини. Чи дійсно це так, вона не знала. Вони з Максом майже ніколи не розмовляли. Хлопець був одним із тих небагатьох, хто притримувався позиції бути осторонь Лідерів. Лідерами в їх країні називались сім сімей, кожна з яких знаходилась в окремому обласному центрі країни. Столицею вибиралось місто на чотири роки після обрання народом шляхом голосування одної з сімей. Атіка була столицею в попередні роки, коли Олександра була ще маленькою, а зараз вже другий рік правила сім’я Артусів у Хмерині. Лідери не дуже виділялись від інших, але все одно знаходились люди, які, як Макс, тримали кордони. Олександра колись запитувала в батьків, чому так, але отримала незрозумілу відповідь: «деякі люди вчіплюються в ієрархію, наче без не життя і досі неможливе. Вони приймають це за порядок».

Отже, як би там не було, а з Максом вони майже не спілкувались. Ось і цього разу, зіткнувшись з ним у місті під час прогулянки з Романом, дівчина одразу ж відвела очі. Роман посміхнувся, побачивши це:

– Що, справи амурні?

– Що ти маєш на увазі? – спитала Олександра, підіймаючи на нього погляд.

– Амур на моїй землі – це янгол кохання.

Їй дуже захотілося розсміятися, але дівчина чомусь засмутилась. Вона і Макс? Ні, якесь божевілля.

– Та ні, він просто поводить себе дивно. Не розмовляє зі мною, бо я з сім’ї лідерів.

Роман знов посміхнувся, дивлячись кудись на море.

– Він таким чином приваблює твою увагу.

– Якесь безглуздя приваблювати увагу ігноруванням, тобі так не здається?

– В нас так часто роблять. І це ж працює, ти наче зацікавлена у ньому?

Олександра похитала головою з широкою посмішкою.

– Нічого такого. Я задля мала для всіх цих страстей.

– Смішно, але я думав, що вас тут типу років у п’ятнадцять вже сватають…

– Ні. Хіба у п’ятнадцять років можна зробити свідомий вибір?

Дівчина піймала на собі дивний погляд Романа. В очах його був дивний блиск, здалося навіть, певне захоплення. Але ж не маючи бажання продовжувати незручну для себе тему, Олександра вирішила зацікавити хлопця чимось іншим.

– Маю тобі дещо показати. Ходімо! Впевнена, ти оціниш.

Лише зараз дівчина наважилась відкрити заморському другові своє таємне місце біля води. І справа була не лише в неприємній для неї темі, хоча, беззаперечно, якщо б не вона, то навряд чи Олександра все ж таки відвела його сюди. Впускати в своє місце іншу людину було дуже хвилююче, і навіть страшно. Ніби вони не просто сіли разом на гарячий від сонця валун, звісивши ноги над морем, а трапилось щось більш інтимне. Не потрібно було говорити. Вони сиділи пліч о пліч, спостерігаючи за неспокійними хвилями, які, розбиваючись о каміння внизу, діставали до них своїми бризками.