ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Що в романі правда, що — вимисел і звідки ми це знаємо

Жодна розповідь сучасників Олександра не дійшла до нас цілком. Усе, що ми знаємо, переказано авторами, які жили через двісті п’ятдесят – п’ятсот років після нього і користувалися книгами, нині втраченими. Саме це стало темою роману: хто записує подію, той вирішує, що з неї лишиться. Арріан з Нікомедії (II ст. н. е.) у «Анабасисі Олександра» йде за Птолемеєм і Аристобулом, а решту позначає словами «кажуть», «дехто пише», — найточніше джерело у військових подробицях, хоч і бачене очима воєначальників. Плутарх (бл. 46 — після 119 р. н. е.) пише не історію, а портрет характеру, і тому найбагатший на анекдоти й побутові деталі. Діодор Сицилійський (I ст. до н. е.) присвятив Олександрові сімнадцяту книгу «Історичної бібліотеки». Квінт Курцій Руф, імовірно I ст. н. е., пише риторично й драматично, але єдиний докладно розповідає про справу Філоти, долю Орксина й Багоя та смерть Сісіґамбіди. Юстин, що скоротив «Філіппову історію» Помпея Трога, стислий і часто ворожий до Олександра. Допомагають Страбон, Афіней із цитатами втрачених авторів та вавилонські астрономічні щоденники, з яких відома точна дата Гавгамел і смерті царя. Діодора, Курція й Юстина звуть «вульгатою»: вони залежать від ненадійного александрійця Клітарха, тоді як Арріан і частково Плутарх спираються на іншу традицію — де ці дві лінії розходяться, роман обирав свідомо.

За цими авторами стоять постаті, чиї книги загублені й відомі лише з цитат: Каллісфен з Олінфа, офіційний історик походу, що загинув 327 року; Птолемей, син Лага, який писав уже царем Єгипту і став у романі головним хроністом; Аристобул з Кассандрії; Неарх і Онесикрит, що описали плавання від Інду до Перської затоки; Харес із Мітилени, царський розпорядник прийомів. Особливе місце займають так звані Царські щоденники, які, за Афінеєм, вели Евмен з Кардії і Діодот з Еритр: уривки про останні дні царя цитують Арріан і Плутарх, але чи це справжній документ, чи пізніша підробка — дискусія досі триває, і саме на цій невизначеності побудована трилерна лінія роману. Памфлет «Книга про смерть і заповіт Олександра» про змову отруїти царя на бенкеті в Медія більшість дослідників вважає пропагандою перших років війн наступників, спрямованою проти Антипатра й Кассандра.

Події роману йдуть за встановленою хронологією. 357 року Філіпп II одружився з Олімпіадою; 356-го, за Плутархом, у Пеллі народився Олександр. Близько 343–340 років його навчав Аристотель у Міезі, а з 340-го, ще за життя батька, він — регент Македонії. У серпні 338-го при Херонеї Олександр командував лівим крилом проти фіванців; наступного року Філіпп уклав Коринфський союз і одружився з Клеопатрою-Евридікою, що призвело до розладу з сином. Наприкінці літа 336-го Філіппа вбили в театрі в Егах, і Олександр став царем — того самого року на персидський трон зійшов Дарій III. Навесні 334-го він переправився через Геллеспонт і виграв битву на Граніку; 333-го, після смерті Мемнона Родоського, взяв Гордій і переміг при Іссі, захопивши родину Дарія. 332-й минув в облозі Тира й Гази та вступі до Єгипту, 331-й — у заснуванні Александрії, подорожі до оракула Амона в Сіві й перемозі при Гавгамелах, після якої впали Вавилон і Суси. На початку 330-го він узяв Персеполь, навесні того ж року над палацом спалахнула пожежа, а влітку перського царя вбили власні сановники на чолі з Бессом; восени — справа Філоти й убивство Парменіона. 329–327 роки минули в Бактрії та Согдіані: видача Бесса, повстання Спітамена, вбивство Клита в Мараканді, шлюб із Роксаною, спроба проскінези, змова пажів і смерть Каллісфена. 326-го він розбив Пора на Гідаспі й втратив коня Букефала, здолав бунт на Гіфасісі; зиму 326/325 провів у поході на місто маллів, де був тяжко ранений, а 325-й — у переході через пустелю Гедросії. Навесні 324-го в Сусах відбулося масове весілля, влітку спалахнув бунт в Опісі, а восени в Екбатанах помер Гефестіон. Навесні 323-го цар повернувся до Вавилона, а в ніч на 10 чи 11 червня помер там, не доживши до тридцяти трьох років, — дату підтверджує вавилонський астрономічний щоденник. Епілог розгортається близько 285 року, коли Птолемей I робить сина співправителем і будується Фароський маяк.

Роман дотримується правила: вимисел заповнює прогалини, але не змінює жодного засвідченого результату — хто переміг, хто загинув, хто де був і що сказав. Повністю вигадані фалангіт Дердас, син Пелігона з Елімеї, чиїми очима показано військо від Фів до Опіса, та секретар Мемнона й пізніше писарський донощик Тимокл Родосець, що зв’язує засвідчені епізоди — Дамаск, справу Філоти, змову пажів, справу Гарпала, Вавилон — в одну мережу, не змінюючи жодного їхнього наслідку. Вигаданий внутрішній світ має реальний Діодот з Еритр, засвідчений лише одним реченням Афінея; так само вигадані думки й розмови історичних персонажів там, де джерела їх не передають. Головний вимисел сюжету — підробка запису в Царських щоденниках і доля таблички Діодота в епілозі: це художнє пояснення реальної суперечності джерел, за якою цар останні дні «без мови» в офіційному записі, але інші автори передають його останні слова. Водночас засвідчені джерелами й ті епізоди, що здаються вигадкою: Сісіґамбіда, яка вклонилася Гефестіонові, прийнявши його за царя; Дарій у золотих кайданах; слова Пора «поводься зі мною як з царем»; шолом води, вилитий у пісок у Гедросії; слова Калана на вогнищі «побачимося у Вавилоні» й змагання з пиття після нього, в якому сорок двоє загинули; дев’яносто два весільні покої в Сусах; «срібна ангіна» Демосфена — вовняна пов’язка на горлі після золотої чаші Гарпала.

Де джерела суперечать одне одному, роман обирає одну версію, а інші лунають у тексті як чутки. Вбивство Філіппа показане як особиста помста Павсанія, про яку знала Олімпіада, а Олександр здогадувався, але не питав, — хоча джерела називають і перське золото, і підбурювання матері. Гордіїв вузол цар не розрубав мечем, а витяг кілок із дишла, за версією Аристобула. Пожежа в Персеполі показана як рішення, що дозрівало тижнями, а не п’яна витівка Таїди: горить не місто, а палацова тераса. У справі Філоти він не змовник, а людина, чиє мовчання прочитали як зневагу. Смерть Каллісфена подана за версією Птолемея — повішений після тортур, — а не Аристобула, за яким він помер у кайданах від хвороби. Близькість Олександра з Гефестіоном і з Багоєм показана жестом і мовчанням, без сучасних назв. Син Барсини Геракл визнаний справжнім, як вважає більшість сучасних дослідників, попри давні сумніви Вільяма Тарна. У сцені рани в місті маллів Птолемея немає поруч із царем, за його ж власним свідченням в Арріана; прізвисько «Сотер» прийшло до нього від родосців лише 304 року. Останні слова царя — перстень, переданий Пердицці, і фраза «найсильнішому» — обидві засвідчені, а офіційний запис каже, що він був «без мови»: роман припускає, що слова пролунали, а запис про них знищили. Причина смерті лишається свідомо відкритою — чутка про отруту від Антипатра зіткнена з гарячкою із Царських щоденників і сучасними медичними гіпотезами (малярія, тиф, вірус Західного Нілу, синдром Гійєна–Барре), жодна з яких не доведена.