ЕПІЛОГ. ХРОНІСТ

Александрія, бл. 285 р. до н. е.

З тераси на Лохіаді було видно обидві гавані, дамбу до острова і риштування на Фаросі, де вже кілька років росла вежа. Сострат з Кніда обіцяв, що вогонь на ній побачать кораблі за триста стадій, і Птолемей знав, що не побачить цього вогню. Він спокійно звик до цієї думки, як звикають до старої рани, що ниє на дощ.

Йому було вісімдесят два. Він сидів у кріслі з високою спинкою, з ногами, загорнутими у вовняне покривало, хоча від моря тягло теплом. Руки в нього тремтіли, і таблички він давно не тримав. Замість нього писав писар — молодий александрієць з грецьким ім’ям і єгипетськими очима, який народився в цьому місті й не бачив у своєму житті нічого старшого за місто.

Вони писали сьому книгу.

Раніше Птолемей думав, що напише її за одну зиму. У нього були свої записи — сотні табличок, переписаних на папірус, із тих років, коли він носив табличку при поясі і записував те, чого не записував ніхто. У нього були царські щоденники — список, який він дістав так, як діставав усе в ті роки. У нього була пам’ять. Але виявилося, що пам’ять у вісімдесят років — не скриня, а болото: те, що кинеш у нього, спливає не тоді і не там.

— Пиши, — сказав він. — «З Паттали цар пішов через землю орітів до Гедросії».

Писар писав. Птолемей слухав шарудіння очеретяної палички по папірусу — цей звук досі здавався йому трохи чужим, трохи єгипетським, не таким, як скрип бронзи по воску, з яким писали в таборі.

— «Перехід був важкий, і військо зазнало втрат від спеки й безводдя».

Він зупинився. Писар чекав, занісши паличку. Зазнало втрат. Птолемей пам’ятав сухе русло і нічний рев води. Пам’ятав, як цар вилив шолом води в пісок. Пам’ятав, що цар заборонив рахувати мертвих, і тому ніхто їх не порахував — ані тоді, ані потім.

— Це все, — сказав він. — Далі.

За десять днів шляху вгору рікою, у Мемфісі, в золотій труні з перськими та єгипетськими пахощами, лежав той, про кого він диктував. Тридцять шість років тому Птолемей зустрів похоронну колісницю в Сирії — золотий храм на колесах, шістдесят чотири мули в золотих вінцях, дзвоники на шиях, — і повернув її на південь, до Єгипту, поки Пердикка чекав її в Азії. Хто тримає тіло, той тримає спадщину, — це знали всі. Тепер для тіла будували гробницю тут, у центрі міста, яке цар розмітив борошном і куди більше ніколи не повернувся. Його син, якого цього року він посадив поруч із собою на трон, закінчить це.

Птолемей дивився на вежу в риштуванні. Він подумав, що маяк і книга роблять те саме. Вони кажуть кораблям, куди плисти. І що той, хто їх будує, сам вирішує, де стоятиме вогонь, а де — скелі.

***

Увечері писар пішов, і Птолемей лишився сам, і тоді прийшли вони.

Вони приходили тепер часто, останніми роками, і не уві сні, а ввечері, коли він сидів без світильника і дивився, як темніє море. Він не боявся їх. Він лише рахував, як рахував колись військо, що проходило повз царське ложе.

Сісіґамбіда. Коли до Сус прийшла звістка, вона роздерла на собі одяг, повернулася обличчям до стіни і більше не їла. На п’ятий день вона померла. Птолемей не бачив цього, але бачив її обличчя в шатрі під Іссом, і цього було досить.

Статіра. Роксана, вагітна, написала їй листа від імені мертвого царя, викликала до Вавилона і вбила разом із сестрою, а тіла кинула в колодязь і засипала землею. Пердикка знав. Пердикка дозволив. У Статіри міг бути син, і цього було досить.

Пердикка. Зарізаний своїми ж воєначальниками на березі Нілу, коли тисячі його людей потонули на переправі біля Мемфіса, і крокодили їли їх. Наступного дня Птолемей сам переправився до їхнього табору з хлібом. Він пам’ятав перстень на Пердикковому пальці. Перстень після того ніхто не бачив.

Кратер. У першій же битві проти Евмена, витоптаний кіннотою — він, якого так любили старі вояки. Евмен. Виданий власними срібнощитними за обоз і задушений у в’язниці Антигона. Писар, що пережив царів, але не пережив їхніх полководців.

Олімпіада. Вона повернулася до Македонії з військом, убила Аррідея, якого звали царем, і його дружину, стратила Кассандрового брата й сотню знатних македонців з його друзів і розкопала могилу Іолая, щоб розкидати його кістки, бо вірила, що це він подав її синові чашу. Її саму вбили родичі тих, кого вона вбила, за наказом Кассандра, і вона вийшла до них у царському вбранні, і ті, кого послали першими, не наважилися її торкнутися.

Роксана і хлопчик. Олександр, четвертий цього імені, цар усієї Азії, якому ще не виповнилося й чотирнадцяти, у фортеці в Амфіполі. Кассандр звелів тихо вбити обох і сховати. Геракла, сина Барсини, привезли з Пергама, щоб зробити царем, а потім передумали і задушили на бенкеті разом із матір’ю. У Пергамі було тихо. Барсина думала, що там його ніхто не рахує.

Кассандр помер на своєму ложі дванадцять років тому — від хвороби, від якої тіло гнило живцем. Кажуть, що в Дельфах, уже царем, він побачив статую Олександра і затремтів так, що його довелося відводити під руки.

Хто ще. Леоннат — на фессалійській рівнині, порубаний у кінному бою. Антигон Одноокий — під Іпсом, вісімдесятилітнім, виглядаючи сина, який не прийшов. Таїда — тут, у цьому палаці, давно, спокійно, і її сини тепер старші, ніж був цар, коли помер. Багой — ніхто не знав. Він просто зник у Вавилоні в перші дні, як зникають люди, що вміють зникати.