Розділ 64. Найсильнішому

Суси і Вавилон, 24–28 дайсія (6–10 червня) 323 р. до н. е.

Про хворобу царя служниці говорили на кухні, і Сісіґамбіда знала, що говорять, раніше, ніж Арсам наважився прийти до неї.

Вона знала це так, як за півстоліття при дворі навчилася знати все: з тиші. Коли в палаці добра звістка, служниці співають, гримлять посудом, сперечаються через дрібниці. Коли погана — ходять тихо і ставлять глеки на підлогу так обережно, наче там спить дитина. Третій день у Сусах ставили глеки обережно.

Арсам прийшов надвечір. Він приніс восковий список, який переписав для неї писар сатрапа: царські гінці з Вавилона пройшли за чотири дні, міняючи коней на кожній станції, і везли не наказ, а лише кілька рядків, які хтось з македонців вважав за потрібне надіслати до Сус.

— Гарячка, володарко, — сказав Арсам. — З вісімнадцятого дня їхнього місяця. Він купається, приносить жертви. Його носять до жертовника на ложі. Він кличе своїх начальників і дає накази про флот. Флот має вийти на Аравію.

— Його носять на ложі, — повторила Сісіґамбіда, — і він дає накази про флот.

Арсам схилив голову.

Вона знала цей лад речей. Вона бачила, як помирав старий Артаксеркс, батько Оха, — уже матір’ю дорослого сина, з того кінця зали, де стояли жінки царського роду. Того теж носили на ложі. Він теж давав накази. До останнього дня палац удавав, що цар живий і здоровий, бо кожен знав: коли цар перестає давати накази, починають давати накази інші.

— А чашник? — спитала вона.

Арсам довго не відповідав.

— Чашник при ньому, володарко. Іолай. І брат чашника, Кассандр, той, якого цар побив. Він теж у Вавилоні. Кажуть, що він не відходить від палацу.

Сісіґамбіда кивнула. Вона нічого не сказала про це, і Арсам, що служив їй тридцять років, не питав.

З сусідньої кімнати долинав голос Статіри. Онука читала молодшій сестрі щось грецькою, повільно, з тими самими помилками в наголосах, з якими читала взимку, і Дріпетіда, вдова у двадцять із лишком років, слухала її, обхопивши коліна руками. Сісіґамбіда дивилася на них крізь відчинені двері. Дві дочки Дарія. Дружина царя і вдова хіліарха. Ще місяць тому вони були найпочеснішими жінками Азії.

Вона знала, що буває з такими жінками, коли помирає цар. Вона пам’ятала вісімдесят братів. Вона пам’ятала, як після Оха прийшов Арсес, а після Арсеса — Дарій, і за кожним приходом у палаці хтось зникав, тихо, як зникає вода в піску. Ніхто не питав куди.

Сонце сідало. Над дахами Сус спалахнув вогонь на вівтарі, і на подвір’ї маги завели вечірній спів. Шістдесят років Сісіґамбіда не пропускала цієї молитви жодного разу — ні в полоні під Іссом, ні того вечора, коли їй принесли звістку про сина. Вона ставала перед вогнем, накривала уста білим полотном, щоб подих не осквернив полум’я, і просила в Ахурамазди того, що він міг дати.

Цього вечора вона не встала.

Вона сиділа і дивилася, як за вікном темніє небо над Сусами, і слухала, як онука читає грецькі слова, яких Сісіґамбіда не розуміла. Вона не знала, про що просити. Уперше в житті вона не знала, чого хоче від бога: щоб македонець жив чи щоб помер.

— Арсаме, — сказала вона нарешті, коли молитва на подвір’ї стихла. — Зачини двері до моїх онук. І хай на ніч біля них спить хтось із наших. Не їхні. Наші.

***

У храм пішли семеро: Пітон, Аттал, Демофонт, Певкест, Клеомен, Менід і Селевк. Вони мали лягти спати на камінні плити перед статуєю бога і чекати, що бог скаже їм уві сні: чи не перенести царя до храму, щоб бог зцілив його там.

Птолемей лишився біля ложа.

Царя перенесли того дня в палац над великим басейном, на тому боці ріки, де повітря від води було прохолодніше. Він лежав на високому ложі з відкритим обличчям, і Птолемей сидів поруч на низькому стільчику. Пердикка спав у кутку на плащі. Багой сидів біля ніг царя і не спав. За три дні Птолемей жодного разу не бачив, щоб він спав.

Цар не говорив від учорашнього ранку. Він дихав коротко й важко, наче щойно пробіг стадій, і час від часу відкривав очі, і тоді Птолемей нахилявся, і цар дивився на нього, і це було все. Губи потріскалися. Багой змочував їх вологою губкою, обережно, як змочують губи пораненим на полі.

Уночі, у третю варту, цар раптом заворушився і сказав щось. Птолемей нахилився.

— Гефестіоне, — сказав цар.

Птолемей не відповів. Багой підвів голову, і в світлі світильника їхні погляди зустрілися. Птолемей побачив на обличчі євнуха щось таке, чого не бачив ніколи: не страх і не горе, а ту відкриту розгубленість, яка буває в дітей, що загубилися на ринку. Потім Багой знову опустив голову.

Цар більше нічого не сказав.

Птолемей сидів і думав — не хотів думати, але думав, бо так був зроблений, — про те, що буде далі. Хто з сімох, що лежать зараз на храмовій підлозі, вже знає, чого попросить. Пітон хоче Мідію. Певкест має Персиду і не відпустить її. Селевк молодий і нічого не має, а такі хочуть найбільше. Пердикка хоче всього. Птолемей знав, чого хоче сам. Він хотів Єгипту — ріки, що розливається щороку в один і той самий час, пустелі з трьох боків і моря з четвертого, країни, яку можна тримати, не воюючи з усім світом. Він соромився цієї думки, поки вона не стала простою і ясною, як план бою. Тоді він перестав соромитися.