Розділ 63. Бенкет у Медія

Пелла і Вавилон, зима — кінець травня 323 р. до н. е.

Лист Антипатр стер того ж вечора, чотири роки тому, але знав його напам’ять і щоразу, коли приходила погана звістка з Азії, проказував його подумки, як перечитують старий заповіт, шукаючи в ньому слово, якого раніше не помічали.

«Пажів побили камінням македонці. А софіста покараю я — і тих, хто його до мене послав, і тих, хто приймає у своїх містах змовників проти мене».

Софіст був Каллісфен. Той, хто прислав, — Аристотель. Тих, хто приймає, Антипатр не мусив шукати далеко: Аристотель жив у Афінах під захистом Антипатра, і про це в Азії знали. Цар написав цей лист Антипатрові, а не комусь іншому. Цар нічого не писав випадково.

За вікном лежав сніг. Пелла взимку пахла димом і мокрою вовною, а з болота за мурами тягло холодом, від якого в Антипатра нили коліна. Йому було сімдесят шість. Десять років він тримав для царя Македонію, Фракію і Грецію, розбив Агіса під Мегалополем, вислуховував Олімпіаду, яка писала синові, що Антипатр задумав сісти на трон, і писав цареві сам, що Олімпіада не дає йому правити. Десять років цар відповідав обом листами, в яких не було жодного зайвого слова.

Тепер Кратер ішов із десятьма тисячами старих вояків, щоб сісти на його місце. А Антипатрові наказано привести до Вавилона молодих македонців.

Він знав, як Парменіон отримав наказ, що його не відкликають. Знав, хто доставив той наказ і що було в другому листі, якого Парменіон не дочитав.

Кассандр стояв біля дверей у дорожньому плащі. Йому було тридцять два, у нього було батькове обличчя, тільки сухіше, і очі, які не кліпали, коли на них дивилися. Він хворів малим на легені, і на полюванні в нього так і не вийшло вбити кабана списом без сітки, тож за македонським звичаєм він досі сидів на бенкетах, а не лежав. Антипатр знав, скільки це коштувало синові. Знав і те, що Кассандр нікому цього не прощав.

— Іолай уже там, — сказав Антипатр. — Він служить цареві чашником. Ти побачиш його в перший же день.

— Я знаю.

— Ти поїдеш не як посол. Ти поїдеш як син, що боронить батька. Там будуть люди з Фракії, з Іллірії, з Греції, які скаржаться на мене. Ти відповідатимеш їм. Ти не підвищуватимеш голосу. Ти не сміятимешся.

Кассандр трохи підняв брову. Антипатр бачив цей рух на обличчі власного батька.

— Ти не сміятимешся, — повторив він. — Що б ти там не побачив.

На столі між ними лежав ще один лист — свіжий, з Афін, із печаткою, на якій сиділа сова. Його привезли вчора ввечері, і Антипатр його не розпечатав. Кассандр подивився на печатку, потім на батька.

Антипатр підвівся, підійшов до дверей і сам закрив їх — щільно, на засув, чого не робив при синах ніколи. Потім відпустив раба, що грівся біля жаровні, жестом, не словом. Раб вийшов через інші двері. Антипатр зачекав, поки затихнуть його кроки в коридорі.

— Сядь, — сказав він. — Те, що я тобі зараз скажу, ти не запишеш, не перекажеш братові й не згадаєш навіть уві сні.

Кассандр сів.

***

Діодот з Еритр записав: «На трьохсотий стадій від Вавилона, в першу денну варту, до царя прийшли халдеї».

Він писав на восковій табличці, стоячи на одному коліні в пилюці біля царського коня, бо Евмен велів записувати все, що відбувається з царем у дорозі, а цар не мав звички чекати, поки писар знайде стілець. За шість років серед Евменових писарів Діодот навчився писати верхи, писати на ходу, писати в темряві, коли лише чути голос. Він записував варти й частини дня, записував, що цар їв, із ким радився, кого прийняв. Евмен потім переглядав і вирішував, що піде в щоденник начисто. Діодот ніколи не питав, за яким правилом.

Халдеїв було семеро, старих, у довгих вовняних шатах із бахромою, з бородами, заплетеними в дрібні косички. Найстарший говорив повільно, по-арамейськи, а переклав його Тимокл, родосець із писарні, сухий, непримітний чоловік, якого Діодот знав роками і про якого не знав нічого.

— Він каже, — переклав Тимокл, — що Бел-Мардук сказав їм у знаменні: не входити цареві до Вавилона зараз. А якщо входити, то не обличчям на захід, тобто не зі сходу, а обійшовши місто, щоб увійти обличчям на схід.

Цар посміхнувся і процитував Евріпідів вірш: «Найкращий віщун — той, хто вгадує добре». Хтось із гетайрів засміявся. Халдеї не засміялися. Діодот записав і вірш, і те, що ніхто з халдеїв не засміявся.

Потім, коли цар від’їхав, Діодот помітив, що Тимокл не відходить від старого халдея. Вони говорили тихо, і старий кілька разів похитав головою. Тимокл щось дав йому — Діодот не побачив що — і повернувся до писарських возів.

— Що він ще казав? — спитав Діодот, коли родосець проходив повз.

Тимокл подивився на нього так, як дивляться на собаку, що несподівано заговорив.

— Що болота цього року стоять високо. Що із заходу до міста не обійти. — Він помовчав. — Ти добре пишеш, Діодоте. Я бачив твої таблички. Де ти їх тримаєш уночі?

— У скрині. При Евменовому наметі.

— Розумно, — сказав Тимокл і пішов.

Цар таки спробував обійти. Два дні військо брело по болотах на захід від міста, по коліна в чорній воді, де стояв очерет, вищий за вершника, і де мули загрузали так, що їх витягали мотузками. На третій день цар повернув. Діодот записав: «Через болота обійти не вдалося. Цар увійшов до Вавилона зі сходу, обличчям на захід».