Розділ 62. Патрокл

Екбатани, осінь 324 р. — зима 324/323 р. до н. е.

На сьомий день гарячка відступила, і Гефестіон зрозумів, що хоче їсти.

Він прокинувся вдосвіта від холоду. Екбатани стояли високо, під самою горою, і осінь тут приходила раніше, ніж будь-де в Азії: вночі на воді в піфосах біля стаєнь з’являлася шкірка льоду, і вартові ходили, загорнувшись у перські плащі. Сім днів його кидало то в жар, то в мороз, сім днів він пив тільки ячмінний відвар, який Главкій розмішував власноруч, і вчора ввечері ще не міг підняти голови. А тепер лежав, дивився на розписану стелю — сині й золоті смуги, мідійські квіти — і відчував, як тіло повертається до нього. Повільно, з неохотою, як повертається кінь, що зірвався з прив’язі й побігав степом.

Главкій прийшов, коли сонце вже зійшло над мурами. Помацав чоло, послухав, як б’ється жила на зап’ясті, понюхав сечу в посудині й задоволено кивнув.

— Відвар, — сказав він. — І нічого більше. Ні м’яса, ні вина, хіба що розведене й підігріте. Завтра подивимося.

— Сьогодні Діонісії, — сказав Гефестіон.

— Сьогодні Діонісії, і ти їх пролежиш.

Гефестіон усміхнувся. Лікар нічого не помітив у цій усмішці, а дарма: так Гефестіон усміхався, коли Олександр у Міезі казав йому, що в річку зараз лізти не можна, бо Аристотель заборонив.

— А ти? — спитав він.

Главкій зам’явся. Три тисячі акторів, музик і співців приїхали з Еллади на ці свята, і сьогодні в новому театрі давали Евріпіда, а Главкій був з Акарнанії, де театру не бачили роками.

— Іди, — сказав Гефестіон. — Я спатиму.

Лікар пішов.

Цар поїхав іще раніше — на стадіон, дивитися біг хлопчиків. Учора ввечері він сидів біля ложа, тримав Гефестіонову руку і розповідав, хто бігтиме: син якогось гетайра з Пелли, двоє лідійців, кілька синів перської знаті, яких навчили бігати по-грецьки, голими. Він говорив про це так, як говорив колись про коней, — захоплено, з подробицями, і Гефестіон слухав не слова, а голос.

І ще він сказав, ніби між іншим: «Евмен питав про тебе».

Гефестіон тоді промовчав. Евмен питав про нього так, як писар питає про борг. Ще в Сусах вони посварилися через постій: Гефестіонові раби викинули Евменових слуг із відведеного йому дому й поселили там флейтиста, Евмен пішов зі скаргою до царя, і цар звелів їм помиритися при всіх. Вони помирилися. Евмен потиснув йому руку сухими пальцями, і в його очах Гефестіон побачив те саме, що бачив роками в очах старих гетайрів, у Кратерових очах, у Багоєвих: рахунок. Скільки ще. Як довго.

Він покликав раба.

— Півня, — сказав він. — Вареного. І вина. Не розведеного. Холодного, з того піфоса, що в льоху.

Раб був молодий фрігієць, і він не наважився сказати «лікар заборонив». Гефестіон бачив, як ці слова пройшли в нього по обличчю і пропали. Ніхто в цьому палаці не казав хіліархові «заборонено». Навіть цар казав це рідко, і завжди з усмішкою.

Півень був жилавий, але гарячий, з сіллю й кмином, і Гефестіон з’їв його весь, рвучи пальцями й облизуючи їх, як у дитинстві на святі в Пеллі. Вино принесли в широкому мідному охолоджувачі, з якого на симпосіях наливають на ціле ложе. Він пив повільно, великими ковтками, і холод ішов у груди, у живіт, у той жар, що ще жеврів під ребрами.

Уперше за сім днів він відчув себе живим. Він подумав: Олександр так само. Олександрові теж завжди забороняли — Леонід, Аристотель, Філіпп, лікарі, Парменіон, військо на Гіфасісі. І Олександр кинувся в крижаний Кідн у Тарсі після переходу, весь у поту, і ледь не вмер, і встав. Він, Гефестіон, нічим не гірший.

Він допив, поставив охолоджувач на підлогу і ліг. Стеля трохи хиталася, але приємно, як хитається корабель у тиху погоду.

***

Жар повернувся, коли сонце стало над двором.

Спершу в живіт, тупо, як удар руків’ям. Потім угору, в груди, в голову, і стеля з синіми смугами почала повільно обертатися. Гефестіон хотів покликати раба, але голос вийшов тихий і чужий, і раб не почув, бо в сусідній кімнаті сміявся з кимось із варти. Тоді він покликав ще раз, і цього разу в дверях з’явилося обличчя — бліде, з розширеними очима, — і зникло, і він чув, як хтось біжить коридором і кричить: «Главкія! До театру! Біжи!»

А потім стало тихо, і Гефестіон опинився в Міезі.

Не уві сні. Він знав, що лежить в Екбатанах, що йому тридцять два роки, що він хіліарх царства, друге ім’я після царського в кожному наказі. Але водночас він стояв у саду Німф, на мокрій від роси траві, і йому було чотирнадцять, і Аристотель, сутулий, з маленькими очима, читав їм дев’яту пісню «Іліади». Олександр сидів на камені, підібгавши ногу. Коли старий дочитав, Олександр сказав, не обертаючись: «Я — Ахілл».

Усі засміялися. Птолемей засміявся, Марсій засміявся, Леоннат. А Гефестіон не сміявся, бо Олександр сказав це не для них. І тоді Олександр обернувся і подивився на нього, і чекав.

Він міг тоді сказати: «А я — Діомед». Або: «А я — Одіссей», — і всі б знову засміялися, і це було б гарно, бо Одіссей хитрий і повертається додому. Він не сказав нічого. Він просто сів поруч на камінь. І цим, тепер він бачив це ясно, як бачать дно в гірській воді, він і вибрав.

Патрокл. Той, хто вдягає чужі обладунки. Той, хто вмирає першим.