Розділ 61. Опіс

Афіни, Олімпія й Опіс на Тигрі, літо 324 р. до н. е.

Уперше Гарпала не пустили. Тридцять кораблів стали на якір біля Суніону, і стратег Філокл, якому народ доручив Пірей, зачинив гавань — так швидко й так рішуче, що Демосфен, слухаючи звістку на Пніксі, відчув щось подібне до гордості за місто, чого не відчував уже багато років.

Удруге Гарпал прийшов сам. Без тридцяти кораблів і без шести тисяч найманців, яких лишив на Тенарі, з одним судном і семистами талантами, як прохач, у сірому плащі. І Філокл відчинив йому гавань.

Демосфен знав чому. Знав приблизно й те, скільки це коштувало. Він не знав лише, хто ще в місті знає, і це було гірше.

Тепер Гарпал сидів на лаві під стіною Пніксу, обабіч нього стояли двоє вартових із державних рабів, і Демосфен дивився на нього з помосту. Колись цей кульгавий македонець з обличчям торговця оливою відав скарбницею всієї Азії. Тепер він привіз Афінам те, що від неї лишилося, і оглядав народ, як купець оглядає ринок, де ціни ще не встановлені.

Народ кричав. Одні — що треба брати гроші, кораблі й найманців і йти на Македонію, поки цар на краю світу. Інші — що Антипатр уже вимагає видати втікача і що Філоксен, царський намісник на морі, теж прислав листа. Гіперид кричав голосніше за всіх, бо Гіперид завжди кричав голосніше за всіх.

Демосфен підвів руку. Йому було шістдесят, голос уже не мав колишньої сили, і він навчився чекати, поки тиша прийде сама.

— Афіняни, — сказав він. — Цей чоловік обікрав свого царя. Ми не віддамо його Антипатрові, бо Афіни не видають прохачів. Але ми й не візьмемо його золота, бо Афіни не беруть краденого. Хай сидить під вартою, доки цар сам не пришле по нього. А гроші — на Акрополь, у скарбницю богині, під печатку. Нехай лежать там, нічиї, і хай кожен афінянин знає, що вони лежать там.

Це було мудро, і народ проголосував за це, і Демосфен ішов з Пніксу з тим відчуттям, з яким колись ішов після промов проти Філіппа: що він знайшов вузьку стежку між двома прірвами і провів по ній усіх.

Наступного дня на Акрополі рахували.

Гарпал заявив сімсот талантів. Скарбники богині, при свідках, при Демосфенові, якому доручили нагляд, рахували до заходу сонця. Мішки зі срібними тетрадрахмами, злитки, перські дарики в глиняних глеках, запечатаних македонською печаткою. Демосфен стояв у затінку Парфенону й дивився, як зростає стовпчик чисел на восковій табличці писаря.

Триста п’ятдесят.

Писар перерахував. Знов триста п’ятдесят. Писар підвів очі на Демосфена, і Демосфен уперше за цей день не знайшов, що сказати.

— Він казав сімсот, — промовив хтось за його спиною.

— Він казав, — відповів Демосфен. — Гарпал багато чого казав.

Увечері, коли він повернувся додому, на столі в андроні стояла чаша.

Він бачив її позавчора, у Гарпала, в домі, де того поселили. Перська, золота, з карбованими биками по вінцях, така важка, що піднімати її треба було двома руками. Демосфен тоді взяв її, зважив, сказав щось про роботу майстра — з чемності, бо говорити з людиною, яку збираєшся тримати під вартою, теж треба чемно. Гарпал усміхнувся й спитав: «А скільки, по-твоєму, вона потягне?» Демосфен відповів: «Не знаю». А Гарпал сказав: «Двадцять талантів».

Тепер вона стояла на його столі. Раб, що відчинив двері, сказав, що її принесли два чоловіки без імені й пішли.

Демосфен довго стояв над нею, не торкаючись. Потім покликав раба і звелів принести вовняну пов’язку на горло й гарячої води з медом: завтра йому треба було виступати, а голос сідав.

Про чашу він не сказав нічого.

***

На Олімпійські ігри того літа зійшлися не лише глядачі. Зійшлися вигнанці.

Демосфен бачив їх ще з дороги від Кіллени: табори вздовж Алфею, намети з латаного полотна, дим від сотень вогнищ. Хтось сказав — двадцять тисяч. Люди, вигнані з Аргоса й Тегеї, з Мітилени й Еретрії, з Самосу, звідки їх сорок років тому вигнали афінські поселенці. Кожне місто Еллади за сто років когось вигнало. Тепер всі вони стояли тут, біля святилища Зевса, і чекали не бігу і не колісниць.

Демосфен приїхав архітеором, головою афінського посольства на свято. Він привіз жертви для Зевса і одне завдання, про яке не писали в псефісмі: поговорити з Ніканором.

Ніканор зі Стагіра був тихий чоловік років сорока, з руками писаря і поставою вояка. Аристотель колись взяв його в дім, і в тому, як Ніканор слухав, Демосфен впізнав Лікей: не перебивати, дочекатися другої думки, бо перша рідко варта уваги. Вони сиділи в тіні скарбниці мегарян.

— Афіни просять лише про Самос, — сказав Демосфен. — Там живуть тисячі афінських родин. Їхні діди орали ту землю. Якщо самосці повернуться, ці люди стануть вигнанцями. Цар хоче лікувати одне вигнання іншим?

— Цар хоче, — сказав Ніканор, і на цьому зупинився, ніби це була ціла відповідь. Демосфен зрозумів, що так і є.

Указ читали наступного ранку, з помосту біля стадіону. Голос кіріка, який щойно виграв змагання голосів, летів над натовпом аж до Кроносового пагорба:

«Цар Олександр — вигнанцям із грецьких міст. Не ми були причиною вашого вигнання, але ми будемо причиною того, що ви повернетеся в рідні міста, — усі, крім тих, хто заплямлений святотатством. Про це ми написали Антипатрові, щоб він примусив ті міста, які не захочуть».