Розділ 60. Дев’яносто два весілля

Суси, весна 324 р. до н. е.

Вбрання було важче за будь-яке, що Статіра носила в житті, і важче за те, в якому її мати їхала до Вавилона на весняне свято. Служниці одягали її шар за шаром: спершу тонку сорочку з єгипетського льону, потім мідійську сукню з довгими рукавами, білу з пурпуровою смугою, а зверху — важку накидку, заткану золотими крученими левами. Хтось порахував, що левів там сімдесят чотири. Статіра не перевіряла.

У сусідньому кутку кімнати так само одягали Дріпетіду, і та щоразу сміялася, коли їй туго затягували пояс. Сміх був зависокий і уривався раніше, ніж мав би. Дріпетіду віддавали Гефестіонові. Вона бачила його двічі: раз у шатрі під Іссом, коли бабуся вклонилася йому, прийнявши за царя, і раз позавчора, здалеку, на сходах Ападани. Високий, казала вона. І старий. Йому було тридцять один.

У третьому кутку одягали Парисатіду. Та не сміялася.

Дочка Оха була на рік старша за Статіру і на голову нижча. Цар брав їх обох в один день, дочку Дарія й дочку Оха, що царював за кілька років до Дарія, — два корені Ахеменідів в одній жмені. Статіра розуміла це. Вона розуміла також, чому бабуся жодного разу за ці дні не звернулася до Парисатіди на ім’я. Батько Парисатіди колись вирізав усіх братів Сісіґамбіди. Вісімдесят чоловік за один день, так розповідали на жіночій половині, і бабуся ніколи цього не заперечувала.

Сісіґамбіда сиділа біля вікна, спиною до світла, і дивилася, як її онучку перетворюють на дарунок.

— Намисто затисніть тугіше, — сказала вона служниці. — Вона буде кланятися, і воно зсуватиметься.

Статіра дивилася в мідне дзеркало, яке тримала перед нею дівчинка-рабиня. У полірованій міді її обличчя було жовте й трохи розмите, як у воді. Мати мала таке саме обличчя, казали всі, але Статіра пам’ятала його вже гірше, ніж материні руки. Руки вона пам’ятала найкраще — холодні, вологі, у критому возі на сирійській дорозі, де мати згасала кілька днів, а македонські лікарі стояли біля воза і не сміли торкнутися жінки царя. Потім прийшов він. Він плакав. Статіра була тоді занадто зла, щоб вірити його сльозам, і занадто мала, щоб не запам’ятати їх.

Тепер вона йшла за нього заміж.

Служниці відступили. Сісіґамбіда підвелася — повільно, спершись обома руками об підлокітники, але до онуки підійшла без чужої помочі. Вона виправила на Статірі складку, яку ніхто, крім неї, не помітив би.

— Бабусе, — сказала Статіра і не знала, що сказати далі.

— Ти вивчила слова?

Статіра кивнула. Беотієць три дні вчив її грецької фрази, яку наречена мала сказати, коли цар візьме її за руку. І три ночі вона повторювала її в темряві, поки слова не втратили смислу.

— Добре. А тепер слухай мене, бо цього тобі ніхто не скаже. — Сісіґамбіда говорила по-перськи, тихо й рівно, ніби диктувала писареві. — Твій батько втратив царство на полі. Ми не відвоюємо його на полі. Тепер ти — Персія на його ложі. Не македонка, не полонянка, не дарунок. Персія. Якщо в тебе буде син, він сяде в цьому палаці, і жоден перс не скаже, що він чужий.

Вона помовчала і додала ще тихіше, так, щоб не почула Парисатіда:

— І ще. У його покоях не пий з чаші, яку налив не він сам.

Статіра подивилася їй у вічі. Очі в бабусі були сухі й спокійні, як два камені в руслі, з якого давно пішла вода.

З двору затрубили роги. Дріпетіда перестала сміятися. Парисатіда першою рушила до дверей — і Статіра, сама не знаючи чому, швидко пішла слідом і переступила поріг попереду неї.

***

Шатро ставили десять днів, і Птолемей знав числа, бо питав тих, хто ставив. Сто лож для наречених і гостей, на срібних ніжках. Колони заввишки в двадцять ліктів, обкуті золотом і сріблом. Завіси з вавилонської тканини, зі звірами, що їх не буває на світі. А довкола великої зали, за завісами, дев’яносто два окремі покої — спальні для першої ночі. Харес, царський розпорядник прийомів, ходив уздовж них з табличкою так, як ходять уздовж стайні, рахуючи коней.

Весілля справляли по-перськи. Це цар вирішив сам, і Птолемей бачив, як Кратер, почувши про це, довго намотував повід на кулак і нічого не сказав. Женихи сідали на крісла, поставлені рядом за чином. Пили за здоров’я. Потім вводили наречених, і кожна сідала біля свого. Наречений брав її за праву руку й цілував. Ось і все. Ні жертовника, ні факелів до дому нареченого, ні гіменею. Дім, куди їх везли, був наметом із завісою.

Цар почав першим.

Птолемей сидів далеко, серед тих, хто брав дочок Артабаза, і бачив царя збоку: гордий профіль, ліве плече вище за праве. Першою до нього підвели дочку Дарія, і та пішла швидше, ніж мала би, так, що стара жінка, яка її вела, задихалася. Цар взяв її за руку. Дівчина щось сказала по-грецьки — виразно, з беотійським твердим «у», — і в залі хтось пирхнув. Цар не засміявся. Він відповів їй — по-перськи, — і тепер уже ніхто не пирхав.

Потім він взяв за руку Парисатіду.

Далі йшло так, як Харес записав у своїй табличці. Гефестіонові — Дріпетіду, сестру цариці. «Щоб наші діти були двоюрідними братами», — сказав цар уголос, і Гефестіон усміхнувся так, як усміхався в Міезі, коли їм було по чотирнадцять. Кратерові — Амастріду, дочку Дарієвого брата. Пердикці — дочку Атропата, сатрапа Мідії. Селевкові — Апаму.

На Апамі Птолемей затримав очі. Дочка Спітамена. Голову її батька чотири роки тому привезли до табору в мішку, і Птолемей чув від Селевка, як її мати сама поставила мішок на кам’яну підлогу. Дівчина сиділа рівно, дивилася перед собою, і Селевк, беручи її руку, вперше за всі роки, що Птолемей його знав, мав невпевнений вигляд.