Розділ 59. Гробниця Кіра

Пасаргади, Персида і Суси, початок 324 р. до н. е.

Двері були такі вузькі, що в них міг пройти лише один і лише боком, і Багой зрозумів чому: до Кіра не входять гуртом. До Кіра входять по одному.

Гробниця стояла сама посеред рівнини Пасаргад, у царському саду, який давно перестав бути садом: дерева здичавіли, канали замулилися, між каменями ріс сухий полин. На шести ступенях зі світлого каменю стояв маленький кам’яний дім із двосхилим дахом, простий, як житло пастуха, і Багой, який виріс при дворі, де кожен поріг був срібний, довго не міг повірити, що тут лежить той, хто зробив Персію Персією.

Цар увійшов першим. За ним — Аристобул, старий будівничий, який був тут і шість років тому, коли цар вперше прийшов до Кіра вклонитися. Багой став у дверях і бачив усе через їхні плечі.

Усередині було темно і пахло не смертю, а пилом і мишами. Золота труна стояла на місці, але кришку зсунули вбік, і в золоті були заруби — хтось пробував відрубати її шматками і не зміг. Ложе на золотих ніжках стояло також, без покривал. Не було вавилонських заслон, не було пурпурових килимів, не було царського кандису, мечів, намистів — усього того, що Аристобул тепер пошепки перелічував, бо записав усе це тоді, першого разу і тепер звіряв записи з порожнечею.

А на підлозі, біля стіни, лежали кістки.

Багой не одразу зрозумів, що це. Вони були темні, легкі на вигляд, наче стара висохла шкіра, і серед них був череп — малий, менший, ніж він думав, з одним уцілілим зубом. Хтось витягнув Кіра з труни, щоб влізти до золота, і кинув його на підлогу, як кидають старий мішок, що заважає.

Багой відчув, що в нього тремтять руки, і сховав їх у рукава. Македонці думали, що він не має батьківщини, бо в нього немає роду. Але це був Кір. Не батько, не дід — камінь в основі того дому, в якому він жив усе життя, і тепер цей камінь лежав у пилу з мишачим послідом.

Цар опустився на коліно біля кісток. Він не торкався їх. Він довго дивився, і Багой побачив його обличчя в профіль, вихоплене смугою світла з дверей, і не впізнав його. Так не дивиться завойовник на чужого царя. Так дивиться людина, яка раптом побачила, що буде з нею самою.

— Що тут написано? — спитав цар, не обертаючись.

Багой зрозумів, що це до нього. Над входом, на внутрішньому боці, були вирізані літери — перські, старі, такі, яких уже не пишуть. Він підійшов, підняв очі й прочитав про себе, а потім вголос, по-грецьки, повільно, добираючи слова:

— «Людино, хто б ти не був і звідки б не прийшов, — а що ти прийдеш, я знаю, — я Кір, що здобув персам царство. Не шкодуй же мені цієї жмені землі, що покриває моє тіло».

У гробниці стало тихо. Аристобул перестав шепотіти.

Цар підвівся не одразу. Він стояв ще трохи на коліні, і Багой, який знав царське тіло краще за будь-кого в цьому царстві, знав, що це не рана заважає йому встати.

— Аристобуле, — сказав цар. — Поклади його назад. Усе, що тут було, — зроби нове, таке саме. Двері заклади каменем і приклади мою печатку. А напис нехай виріжуть і по-грецьки. Щоб ті, хто прийде після нас, могли прочитати. — Він повернув голову, і Багой уперше побачив його очі. — Хто це зробив?

Магів, що стерегли гробницю з батька в сина і щодня отримували за це вівцю, а щомісяця коня для жертви, уже взяли на тортури. Вони не сказали нічого, бо, мабуть, і не знали. Але Багой дивився в очі царя, і в ньому прокинулося те, чого його теж вчили з десяти років і про що македонці не знали: царський гнів, як вода, завжди шукає, куди стекти. І той, хто стоїть біля царя, може вирити для нього русло.

***

Орксин привіз дарунки всім, крім нього.

Багой пам’ятав той день точно, з усіма подробицями, як пам’ятають опік. Сатрап Персиди виїхав назустріч цареві з табунами коней, з колісницями, окутими сріблом, з возами, на яких лежали пурпурові тканини й золоті чаші, і кожному з царських друзів він вручив дар своїми руками, і кожному сказав те, що той хотів чути. Він був з роду Кіра — це він сказав теж, і не раз. Він був високий, сивобородий, він тримався так, як трималися старі перські вельможі за Дарія, і Багой навіть відчув до нього щось на зразок ніжності — тугу за світом, якого більше не було.

А потім Орксин дійшов до нього. І пройшов повз.

Хтось зі старших євнухів — добрий чоловік, який хотів запобігти лиху, — нахилився до сатрапа й прошепотів, хто це. Багой стояв досить близько, щоб почути відповідь. Він думав, що Орксин скаже її тихо. Але Орксин сказав її так, щоб чули всі:

— Я шаную друзів царя. А не його повій. У Персії немає звичаю вклонятися тим, з кого зробили жінок.

Хтось із македонців зареготав. Він не розумів перської, але зрозумів тон. Багой не зачервонів і не опустив очей. Він усміхнувся сатрапові так, як його навчили, — трохи, кутиками губ, — і запам’ятав.

У палаці пам’ятати — це теж ремесло. Його засвоюють раніше за танець. Він чекав три дні, і за ті три дні не сказав цареві про Орксина жодного слова. Він слухав. Перси з Персеполя, з Пасаргад, з сіл уздовж дороги говорили з ним, бо він був такий самий, як вони, і водночас — біля царя. Вони розповідали, що Орксин захопив сатрапію сам, коли помер старий сатрап, і ніхто його не призначав. Що він стратив багатьох, кого не любив. Що він брав із храмів. Усе це було правдою, або майже правдою, або тією правдою, яка буває про кожного сатрапа.