Розділ 58. Карманія

Карманія і Вавилон, грудень 325 — початок 324 р. до н. е.

Вершники проїхали повз них, навіть не сповільнивши.

Неарх стояв біля дороги з Архієм та п’ятьма моряками і дивився їм вслід. Шістеро македонців на ситих конях, з царським знаком на плащах — цар вислав їх шукати флот, це було видно навіть здалеку, — проскакали повз сімох бродяг, не зупинившись і не запитавши нічого, бо хто ж питає дорогу в жебраків.

Архій засміявся. Сміх у нього був хрипкий і короткий, як кашель.

— Вони нас шукають, — сказав він. — І не знаходять.

Неарх подивився на себе їхніми очима. Волосся, яке він не стриг від Інду, злиплося від солі в сірі жорсткі пасма. Шкіра на руках покрилася білим нальотом і потріскалася, як старе просолене вітрило. Хітон давно перестав бути хітоном. Були дні, коли вони їли лише рибне борошно іхтіофагів — тих народів уздовж пустельного берега, що сушать рибу на сонці, мелють її на каменях і будують житла з китових ребер. Були ночі, коли вони не спали взагалі, бо берег був ворожий, а на морі кораблям не було де стати. Був той ранок, коли з води перед ними вдарили вгору фонтани, вищі за щогли, і веслярі повипускали весла, а він, Неарх, звелів сурмити в усі сурми й вести кораблі просто на китів, і ті пірнули, як розполохані телята. Ніхто в Пеллі цьому не повірить. Ніхто не повірить і в таборі, він уже знав.

Хай спершу повірять, що це він.

Ще в Гармозеї, біля гирла Анамісу, де вони витягли кораблі на берег, тутешній правитель чув про них і помчав до царя з доброю звісткою по нагороду. А ще першого дня їм трапився чоловік у грецькому плащі, що відстав від війська, і від нього Неарх дізнався, що царський табір — за п’ять днів дороги від моря. Він взяв Архія, п’ятьох людей і пішов пішки, бо візка не знайшлося, а чекати він уже не міг.

Ще двоє вершників з’явилися спереду за добру варту. Цього разу Архій вийшов на середину дороги, розставивши руки.

— Де царський табір? — запитав Неарх по-грецьки.

Вершник зупинив коня і довго дивився на нього згори — з тим виразом, з яким дивляться на собаку, що заговорив. Потім щось змінилося в його обличчі. Він зіскочив з коня.

— Ти… Неарх? — Він сам собі не вірив. — Цар думає, що ти мертвий. Той перс, що привіз звістку про тебе, сидить у кайданах за брехню. Дні минають, а тебе нема…

У таборі його повели просто до царського намету, не давши ні помитися, ні випити води. І коли він увійшов — лише він і Архій, двоє сивих від солі опудал, — цар підвівся, подивився на них, потім поза них, на порожній вхід, і так і лишився стояти. Неарх побачив, як збігає з царського обличчя колір — не раптово, а повільно, як вода з піску.

Він зрозумів, що бачить цар. Двох людей. І більше нікого.

Цар підійшов, взяв його за руку — брудну, в нальоті — і тримав її довго, нічого не кажучи, а потім заплакав. Просто там, перед ним, перед вартою й пажами.

— Хоч ти живий, — сказав він. — Хоч ти і Архій. Як загинув флот? Як загинули кораблі?

І тоді Неарх зрозумів, що цар плаче не з радості. Він оплакує тисячі людей, яких вважає затонулими десь в Океані, і плаче ще й тому, що після Гедросії це було б забагато.

— Царю, — сказав Неарх, і голос його тріснув. — Кораблі цілі. Усі. Вони стоять на Анамісі, їх лагодять. Люди живі. Ми прийшли лише вдвох, бо так швидше.

Цар дивився на нього. Потім обійняв — брудного, волохатого, смердючого рибою й морем, — і плакав тепер уже інакше, і клявся Зевсом еллінів і Амоном лівійців, що ця звістка для нього дорожча за всю Азію. Неарх стояв у цих обіймах і думав — бо він був моряк, і думав завжди, навіть посеред бурі, — що цар став тонший, ніж на Інді, і що ліве плече в нього тепер вище за праве.

***

Театр збили з дощок і колод за три дні, на схилі пагорба біля табору, і тепер на ньому сиділо все військо, яке вижило.

Багой стояв за полотном і слухав, як воно дихає. Військо дихало інакше, ніж місяць тому. У Гедросії воно дихало важко й сухо, як пес у спеку. Тепер — шумно, сито, з винним духом, зі сміхом, що вибухав то в одному ряду, то в іншому, без причини. Сатрапи з Парфії й Арії пригнали верблюдів із хлібом, Кратер привів з Арахосії слонів і старих вояків, а Неарх повернувся з моря живий, і все це сталося майже в одні дні, і богам принесли жертви за перемогу в Індії й за те, що військо вийшло живим із пустелі. Так сказав цар і так наказав записати: живим.

Перед Багоєм танцювали фракійці, і їм плескали. Перед ними співав афінець із кіфарою, і його слухали неуважно, але потім плескали довше, бо цар плескав довше. Багой знав, що йому такого прийому не буде. Він знав, що на нього чекають так, як чекають на виступ ученої мавпи, — цікаво, їдко і з тим задоволенням, з яким дивляться на те, що можна потім переказувати біля вогню.

Він вийшов.

Музика була перська — два флейтисти з Персиди, яких він сам знайшов серед обозних рабів, і тимпан. Танець був той, якого його вчили в Сусах для Дарієвих бенкетів і який жоден з тих, хто сидів тут, не бачив: повільний, як вода в каналі саду, з руками, що розповідали, і ногами, що майже не відривалися від землі. П’ять років походів він не танцював його ніде, крім царського намету, і тепер уперше танцював перед тими, хто його ненавидів.

Спершу хтось свиснув. Хтось засміявся. А потім стало тихо. Багой не дивився на ряди. Він дивився на одне місце, на нижній лаві, де сидів цар, і танцював так, наче на лавах нікого, крім нього, не було. Так його вчили: танцюєш для одного. Інші лише дивляться.