Розділ 57. Шолом води

Паттала і Гедросія, літо — осінь 325 р. до н. е.

Море відійшло вночі, і вранці кораблі лежали на боці в сірій мулистій глині, як викинуті на берег рибини.

Веслярі стояли біля них і не знали, що робити. Хтось молився. Хтось казав, що боги забрали море назавжди за те, що люди прийшли туди, куди їм не можна. На грецькому морі вода стоїть там, де її поставив Посейдон. Тут вона ходила туди-сюди, як віддих великої тварини.

А опівдні вона повернулася.

Олександр стояв на носі свого корабля, що знову гойдався на воді, і дивився туди, де гирло Інду розтікалося в ніщо. Там не було берега. Там була лише вода кольору старого срібла, і небо такого ж кольору, і лінія між ними, яку не можна було побачити, лише вгадати. Океан.

Він зарізав биків Посейдонові і кинув тіла в море. Потім налив вина в золоту чашу, вилив його в хвилі і, не думаючи, шпурнув саму чашу слідом. Вона блиснула раз і пішла вниз. Усе, що він мав, було даром богів, і богам можна було повернути трохи.

Коли він повернувся до Паттали, Гефестіон зустрів його на новій пристані, яку будував ці дні, і дивився не на човни, а на нього.

— Ти хотів вийти до моря зі сходу, — сказав він.

— Вода та сама. — Олександр відчув, що рана в грудях ниє від солоного вітру, і не поклав туди руку. Він уже вчився не класти туди руку при людях. — Неарх попливе вздовж берега на захід, до Перської затоки. А ми підемо суходолом поруч із ним, копатимемо для нього криниці й лишатимемо хліб на березі. Флот без війська на березі помре від спраги.

— У Гедросії немає хліба. У Гедросії немає криниць. Там пісок.

— Знаю. Семіраміда вивела звідти двадцять людей. Кір — сім.

Гефестіон мовчав. Олександр чекав, що він скаже: так чому ж ти йдеш? Він навіть мав готову відповідь. Але Гефестіон не запитав. Він сказав інше:

— Кратер уже, мабуть, в Арахосії.

У цьому було все. Кратер повів через гори, безпечною дорогою, слонів, важкий обіз, три таксиси фаланги і всіх тих македонців, які вже не годилися до війни. Старих. Поранених. Тих, хто кричав на Гіфасісі «Додому!» найголосніше. А цар вів решту — молодших, витриваліших, тих, хто ще міг здивуватися, — туди, де загинули війська цариці й царя. І Гефестіон не називав цього по імені, бо кожне ім’я для цього було б звинуваченням. Помста. Покара. Доказ.

Олександр дивився на воду, що прибувала, і думав, що жодне з цих слів не було правдою. Або всі три були правдою одночасно, і ще четверте, якого не скажеш нікому: що тепер, коли на сході його зупинили власні люди, йому потрібен ворог, який не вміє говорити. Пустеля не відмовиться йти далі. Пустеля не скаже, що втомилася.

— Ми пройдемо, — сказав він, і голос був такий самий, як тоді в наметі після стріли, тільки твердіший. — І потім це запишуть поруч із Семірамідою й Кіром.

Гефестіон кивнув. Він завжди кивав. Але цього разу — Олександр помітив це й пропустив — він підвів очі не на нього, а на море, туди, де зникла чаша.

***

Йшли вночі. Удень іти було не можна.

Дердас помилився лише один раз, у перші дні, коли спробував перечекати полудень під щитом, як під дахом. Щит розжарився так, що на ньому можна було пекти коржі, а під ним стало ще гірше, ніж на сонці, і до вечора він лежав із відкритим ротом, як пес, і бачив перед очима зелені кола. Після цього він спав удень у викопаній у піску ямі, накрившись плащем, як мертвий, і вставав лише тоді, коли сонце сідало за дюни.

Дюни були високі, як пагорби в Елімеї, і м’які, як сніг. Нога йшла в пісок по кісточку, і витягати її доводилося так, наче пісок її тримав. Угору — два кроки вперед, один назад. Униз — котишся, якщо не дивишся під ноги. А дивитися під ноги вночі було марно: місяць виходив пізно, а зірки світили лише для себе.

Мули падали першими. Вони падали тихо, без крику, просто лягали на пісок і більше не вставали, і дивилися, поки їх обходили. Але не всі мули, які загинули, впали самі. Дердас побачив це на третю ніч: двоє з сусіднього лоху відвели від колони мула з непотрібним тепер вантажем, за дюну, і повернулися без нього, з темними руками. Уранці над одним вогнем пахло м’ясом. Лохаг спитав, де мул. Йому сказали: здох. Лохаг подивився на м’ясо, потім на них, потім сів біля вогню й простягнув руку.

На п’яту ніч це вже робили всі. Здохли не лише мули. Здохли коні, верблюди, здохли вози, які тепер не було чим тягти, і їх розбирали на дрова. А разом із возами лишалися позаду і ті, кого на них везли. Ніхто не казав цього вголос. Просто вранці хтось сидів біля дороги і не вставав, і колона проходила повз нього, і він дивився, як ті мули.

За військом ішов обіз із жінками — ті, що тяглися за вояками від Бактрії і від Індії, з дітьми, яких цар наказав годувати з царських запасів. Запасів більше не було. Раз на два дні кожній жінці давали жменю печених фініків, які збирали в рідких гаях біля дороги, і чашу води.

Одна з тих жінок ішла біля їхнього лоху третю ніч поспіль. Вона була не гречанка — смаглява, з татуйованими зап’ястями, з тих, що пристали до війська в Согдіані, — і несла на спині хлопчика, прив’язаного полотниною. Хлопчикові було років три. Він не плакав, він лише висів у полотнині з відкритими очима. Хлопчики, які давно без води, не плачуть — це Дердас уже знав.