Розділ 56. Місто маллів

Гідасп і земля маллів, зима 326/325 р. до н. е.

Сурма прозвучала одна, і тисячі весел вдарили по воді разом.

Дердас ніколи не чув такого звуку. Він стояв на лівому березі Гідаспу в колоні, яку вів Гефестіон, і чув, як цей звук — не плескіт, а глухий удар, наче гігантська долоня пляснула по річці, — відбивається від високих берегів і повертається назад, подвійний. І ще раз. І ще. Веслярі співали, келевсти викрикували такт, і те, що ще зранку було натовпом човнів і барж біля берега, рушило вниз за течією так, наче з місця зрушило ціле місто.

Попереду йшов царський корабель. Дердас бачив царя на носі: той стояв із золотою чашею й лив вино в річку, і вітер доносив уривки імен. Гідасп. Акесін. Інд. Посейдон. Амфітріта. Океан. Геракл — предок. Амон — батько. Коли цар назвав Амона, хтось біля Дердаса хмикнув, але тихо, бо на березі тепер усі хмикали тихо.

Уздовж берега бігли індійці. Вони висипали з усіх сіл — чоловіки, діти, старі жінки з коритами, — і бігли поруч із кораблями, і співали щось своє, довге, тягуче, і плескали в долоні. Коней везли на широких пласкодонних баржах, і ті стояли там, розставивши ноги, з очима, білими від жаху, і тільки тремтіли вухами на кожен удар весел.

— Це додому? — спитав Амінта.

Дердас подивився на небо. Сонце сходило ліворуч, а річка текла просто на південь. Дім був позаду і праворуч, за горами, які вони перейшли три роки тому.

— Цар каже, всі води течуть до Океану, — сказав він. — А Океан — скрізь. Дійдемо до Океану — а там уже все одно, куди.

Хлопець подумав.

— А скільки до Океану?

Дердас не відповів. Він дивився, як проходить повз нього тридцятивесельний човен із тих, що Кен колись тягнув на возах від Інду, — він упізнав його за залатаним бортом, — і думав, що човен пережив Кена. Таксис тепер вів інший, чоловік із тих самих гір, з того самого роду, але він не ходив уночі від вогню до вогню. Може, ще не встиг навчитися. А може, вже встиг.

На третій день на зливі Гідаспу з Акесіном вода закрутилася вирами, і Дердас з берега бачив, як два довгі військові кораблі зіткнулися і один пішов під воду разом із людьми, а інші, широкі й пласкі, просто крутилися на місці, як листя в калюжі, і виходили цілими. Царський корабель теж затягло у вир, і на березі замовкли всі до одного, доки він не вирвався. Потім казали, що цар зняв панцир, щоб плисти, якщо доведеться. А в таборі всі знали, хоч ніхто не казав уголос, що цар не вміє плавати.

Увечері через табір пройшла звістка, від якої пожвавішали навіть старі: малли й оксидраки, найбільші й найвойовничіші народи нижньої річки, помирилися між собою й обмінялися дочками, щоб разом заступити дорогу. Десять тисяч вершників. Вісімдесят тисяч піших. А потім хтось сказав те, що табір думав мовчки: цареві тепер потрібна війна. Будь-яка. Щоб забути Гіфасіс.

***

Щит був важчий за будь-який інший, і Певкест знав кожну його вм’ятину.

Вісім років тому цар зняв його зі стіни храму Афіни в Іліоні — старовинний, з почорнілою бронзою, з краєм, покарбованим так, наче його гризли, — і жерці клялися, що цей щит тримала рука одного з ахейців під Троєю. З того часу щит несли перед царем у кожній битві, і останні роки — Певкест, син Александра з Міези, який не мав ні знатного роду, ні гучного голосу, ні друзів серед старих гетайрів, але мав руки, які не тремтіли, і очі, які не заплющувалися від стріл.

Місто маллів не мало навіть імені — або мало, але ніхто його не запитав. Зовнішній мур взяли ще вчора, і тепер перед ними стояла цитадель — висока стіна з глини й цегли-сирцю, без жодної брами з цього боку. На стіні стояли лучники з довгими бамбуковими луками, на людський зріст завдовжки, і їхні стріли пробивали щит наскрізь, якщо влучали прямо.

Драбин було мало, і їх несли повільно. Певкест бачив це і бачив, що цар теж помітив. Він знав цей погляд: цар дивився не на стіну, а на своїх. На гіпаспистів, які йшли вперед так, наче несли не драбини, а домовини. Загнані до цих стін після Гіфасісу, вони билися не гірше, ніж раніше, — але й не краще, і цареві цього було мало.

Олександр вирвав драбину в двох гіпаспистів сам. Він приставив її до стіни, прикрившись щитом, і поліз, і Певкест рушив слідом раніше, ніж зрозумів, що рушив. За ним — Леоннат, охоронець, той самий, що в Бактрах сміявся з перського поклону. За Леоннатом — Абреас, димойрит, воїн з подвійною платнею, широкий, веселий, з вибитим переднім зубом.

Щит з Іліона тягнув униз. Певкест тримав його над головою, над царськими п’ятами, і чув, як у бронзу б’ють стріли — глухо, нерівно, як град по даху. Драбина хиталася. Внизу кричали.

Коли він витягнув голову над стіною, цар уже стояв на зубці муру. Він стояв там сам, у блискучому шоломі з білим пір’ям, зі щитом на лівій руці й мечем у правій, і троє маллів уже лежали біля його ніг, а решта відступила, і з усіх башт довкола в нього цілили лучники. Він був видний з усього міста, як статуя на фронтоні.

Позаду тріснуло. Певкест обернувся саме вчасно, щоб побачити: гіпасписти, угледівши царя на мурі, кинулися на драбини всі разом, по десятеро на одну, і драбини ламалися одна за одною, як сухий очерет, і люди падали назад, на тих, хто стояв унизу. Його власна драбина затріщала під Абреасом, і той вчепився пальцями в край стіни й витягнув себе нагору сам, лаючись.

І тепер їх було четверо на мурі, а все військо — внизу.