Розділ 54. Дощі

Акесін, Гідраот, Сангала, червень — серпень 326 р. до н. е.

На внутрішньому ободі щита було вісім зарубок.

Дердас робив їх ножем, коли ніхто не бачив, — не тому, що соромився, а тому, що не знав би, як пояснити. Зарубка — людина з його лоху, яку він сам поклав у землю відтоді, як почалися дощі. Першою була лихоманка, другою — річка. Третьою — знову лихоманка. Четвертою була змія, тонка, зелена, не довша за лікоть, і чоловік, який пережив Гавгамели і согдійську зиму, помер на світанку, ще не зрозумівши, що його вкусили.

Річка називалася Акесін. Індійці казали інакше, але греки переінакшили її по-своєму, і тепер це слово вимовляли так, як вимовляють ім’я лихого бога. Широка, жовта, всіяна гострим камінням, об яке вода розбивалася в буруни. Шкіряні міхи пройшли її легко, а човни — ні. Дердас бачив з берега, як одного з них закрутило, і човен налетів боком на скелю, і тріснув уздовж, як перестиглий гранат, і люди висипалися з нього, наче зерна. Один з них був з його лоху. Тіло винесло через два дні нижче за течією, і Дердас пішов його шукати сам, бо такий був звичай — а насправді тому, що не хотів сидіти в таборі.

Дощ ішов третій десяток днів. Він ішов не так, як у Македонії, де злива приходить і йде собі. Тут дощ жив разом із військом. Він переставав на час першої варти, давав людям розвісити плащі й розкласти вогні, а тоді повертався, наче лише на це й чекав. Залізо іржавіло за ніч. Вістря сариси Дердас щоранку тер піском і мазав топленим лоєм, бо оливкова олія скінчилася ще в Таксилі, і все одно щоранку знаходив на ньому руді квіти. Шкіра ременів розмокала й тягнулася. Хітон, який він купив у Вавилоні, розлізся на плечах, і тепер він носив те, що виміняв у тутешніх селян: біле тонке полотно, легке, як дим, виткане з тієї вовни, що росте на кущах. Половина війська ходила в такому. Здалеку фаланга скидалася на процесію жерців.

Змії приходили разом із водою. Вода виганяла їх із нір, і вони шукали сухого так само, як люди, і знаходили те саме: постелі, ковдри, взуття. Тепер усі спали на ложах, піднятих на кілках за лікоть від землі, і все одно щоранку перше, що робив фалангіт, — трусив ковдру, стоячи віддалік. Амінта навчився цього на другий день. На третій з його ковдри випала товста сіра гадюка, і хлопець стояв над нею, витягнувши руки перед собою, і не міг зрушити з місця, аж поки Дердас не відкинув її держаком списа в калюжу.

— У нас вдома таких нема, — сказав Амінта, і Дердас почув, що це сказано не про змій.

Увечері, коли палили вогні під навісами з очерету, люди рахували. Рахували роки: вісім від Геллеспонту. Рахували річки, і кожен називав свій перелік, і переліки не сходилися, і через це сварилися. Переказували те, що приносили тутешні купці разом із сіллю й рисом: що далі на сході є люди з вухами до колін, в які вони загортаються вночі, як у ковдру; що там мурашки завбільшки з лисицю викопують з піску золото і загризають того, хто його чіпає; що там річка, в якій не тримається на поверхні навіть пір’їна. Молоді сміялися. Старі не сміялися: вони вже бачили слона, який піднімає людину хоботом, і тепер готові були повірити в будь-що. Рахували дітей, яких не бачили, і жінок, які, мабуть, уже вийшли заміж за інших. Дердас не рахував уголос. Він сидів із щитом на колінах і думав, що синові Нанайї цього літа мало б виповнитися чотири роки — якщо він народився, якщо це син, — і що він ніколи не дізнається, якого кольору в нього очі. Темні, як у матері. Або сірі, як у нього. Він провів пальцем по зарубках і дорахував до восьми так, як сліпий рахує монети.

Над табором квакнула жаба, потім десять, потім тисяча. Знову починався дощ.

***

Катайці не прислали послів. Вони поставили вози.

Дердас побачив їх вранці, коли військо вийшло з очеретів на відкрите місце: низький пагорб перед цегляними мурами Сангали, а довкола пагорба, трьома кільцями одне вище за одне, — вози. Сотні возів, випряжених, ставлених вісь до осі, дишло до дишла, наче міський мур, збитий за ніч з того, що було під рукою. На возах стояли люди. З возів можна було бити зверху, а під возами — ховатися.

Кінні лучники поскакали вздовж першого кільця й повернулися ні з чим. Кіннота підійшла до лівого краю і теж повернулася: кінь не перескочить віз і не прослизне під ним. А тоді фаланга побачила царя: він зіскочив з коня, віддав повід пажеві і пішов до піхоти пішки, і Дердас подумав, що вперше бачить його після Гідаспу не верхи. Хода в нього стала іншою, коротшою, наче земля під ногами була для нього чужа.

Перший ряд возів вони взяли сарисами. Сариса досягала тих, хто стояв на возах, раніше, ніж їхні списи досягали фаланги, і люди падали назад, у проміжок між кільцями, і тікали до другого ряду. Але під возами хтось лишився, і коли фалангіти полізли через вози, знизу, з-під днищ, між коліс, висунулися короткі ножі й пішли в ноги. Дердас почув крик зліва і відчув, як щось чіпляється йому за щиколотку. Він не подивився. Він вдарив вниз краєм щита, двічі, і те, що чіплялося, відпустило.

Потім другий ряд. Потім третій. На третьому катайці не стали чекати. Вони побігли до воріт і зачинили їх за собою, і потім три дні фаланга стояла довкола міста подвійною стіною, а біля мілкого озера за містом Птолемей ставив ті самі катайські вози впоперек стежки, щоб ті, хто захоче втекти вночі, натрапили на власне добро. Вони натрапили — у четверту варту третьої ночі. Дердас чув з того боку такий крик, що затиснув вуха Амінті, як дитині, і хлопець не обурився.

Мури були з цегли, сирої від дощів, і підкопи пішли в них, як лопата в гній. Ранком четвертого дня стіна осіла відразу в двох місцях, і туди приставили драбини, і місто взяли до полудня.