Розділ 53. Гідасп

Ріка Гідасп, травень 326 р. до н. е.

Восьмої ночі Пор не підвівся.

Сурми за рікою заревли так само, як ревли сім ночей перед тим, — спершу одна, тоді десяток, тоді всі разом, — і з того берега покотився той самий крик тисяч горлянок, і понад водою побігли ті самі вогні: смолоскипи в руках вершників, що мчали вздовж берега вгору за течією.

Сім ночей поспіль він схоплювався з ложа й кликав погоничів. Слонів виводили з-за частоколу, і вони йшли берегом у темряві, сопучи й обламуючи кущі, навпроти тих вогнів — щоб цар яванів, коли спустить на воду свої човни, побачив на цьому боці не мокрий пісок, а стіну з сірих тіл. Коні яванів не підуть на слонів. Це Пор знав від купців, від Таксилових втікачів, від власних очей: кінь, який ніколи не чув слона, дибиться й скидає вершника ще до того, як побачить його, — від самого запаху.

Сім ночей вогні доходили до місця, де навпроти ставали слони, і там гасли. Сурми замовкали. Уранці на тому березі знову димів табір, ходили вартові, хтось прав на камені плащ, і вітер доносив сміх.

— Він сміється з нас, — сказав Спітак, правитель прибережної округи, який ночував у царському наметі відтоді, як почалися тривоги. — Він хоче, щоб твої слони стерли ноги до кісток.

Пор лежав навзнак і дивився на полотно над собою, по якому бігли червоні відблиски. Ложе було занадто коротке для нього, як усі ложа в цій країні, і ступні звисали за край. Змалку він виступав над усіма ровесниками на голову, і батько казав, що це не дар, а борг: кого видно здалеку, той не має права ховатися.

— Нехай сміється. Коли людина сміється вісім ночей поспіль, вона або дурна, або чекає, що на дев’яту засмієшся ти. — Він повернув голову. — Він не дурний, Спітаку. Дурні не доходять від свого моря до нашого.

Тоді чому ти лежиш, царю? — цього Спітак не запитав, але Пор почув питання в тому, як той сопів.

Тому, що слони таки стирали ноги. Тому, що погоничі засипали сидячи і падали з ший, і одного минулої ночі витягли з річки неживим. Тому, що військо, яке встає вісім ночей намарно, на дев’яту встане вже не все. А ще тому, що час був на його боці. Вода в Гідаспі піднімалася щодня: у горах на півночі, де живуть боги, танув сніг. Ще трохи — і прийдуть дощі, і ріка стане широкою, жовтою й лютою, і чужинці сидітимуть на тому березі аж до осені, їстимуть Таксилів хліб і хворітимуть. А тим часом з гір зійде Абісар зі своїм військом, як обіцяв.

Якщо зійде. Абісар посилав послів і до нього, і до явана, і Пор знав це, бо мав своїх людей при дворі Абісара, як Абісар мав своїх при його. Так жили царі цієї землі від дідів: дружили через річку й ворогували через сусіда. Таксил перший порушив цей лад — привів чужинця з далекого заходу, щоб той зламав сусідові спину. Пор цілий день обмірковував, чого в ньому більше — гніву чи заздрості, що той додумався першим.

У темряві хтось підійшов до входу і зупинився. Пор знав ці кроки.

— Заходь.

Син став у вході, і смолоскип за його спиною зробив його чорним і пласким, наче тінь на стіні. Він уже був у панцирі.

— Батьку, дозволь мені з кіннотою піднятися берегом. Якщо вони переправляться, я встигну скинути їх у воду, поки вони мокрі.

Пор довго дивився на нього. Хлопцеві було двадцять два роки, і він ще ніколи не бачив, як втікає військо.

— Спи, — сказав Пор. — Постав вартових із вогнями кожні двадцять стадій вгору й униз, і нехай самі вирішують, що справжнє, а що ні. А слони нехай сплять. Вони потрібні мені ситі й люті.

Син постояв ще трохи, потім пішов. Сурми за рікою замовкли там, де замовкали завжди.

В останню варту на півночі загуркотіло, і по намету вдарили перші важкі краплі, теплі, як кров. Пор слухав їх і всміхався в темряві. Дощі йшли раніше, ніж чекали. Боги були з ним.

За гуркотом і шумом зливи він уже не чув ні сурм, ні крику — ні того, що діялося далеко вгору за течією.

***

Шкіряний міх, набитий половою, зашитий і замазаний смолою, був завбільшки з теля, і пахнув він, як дохле теля. Дердас лежав на ньому грудьми, гріб руками і думав, що це вже не перша річка в його житті, яку він перепливає на мертвій тварині. Першою був Окс, три роки тому. Тоді світило сонце, а вода була тепла, хоч і бистра.

Тепер небо тріскалося.

Блискавка вихоплювала з темряви все разом і на мить: білі струмені дощу, чорну воду в бурунах, голови коней, що плили поруч із витріщеними очима, і тридцятивесельні човни попереду. У першому — він побачив це при третій блискавці і вже не сумнівався — стояв цар, без шолома, з мокрим волоссям на лиці, а позаду нього — ті, кого знало все військо: Птолемей, Пердикка, Лісімах, і той спокійний, Селевк, що вів гіпаспистів і ніколи не підвищував голосу. Наче хтось склав в один човен усе, що мав найцінніше, і пустив його в грозу першим.

Вони йшли сюди цілу ніч — сто п’ятдесят стадій, віддалік від ріки, щоб з того берега не побачили вогнів, без сурм, без слова. У таборі лишився Кратер із тими, хто мав грати царя: вогнища горіли, царський намет стояв, і в ньому хтось у царському плащі ходив туди-сюди перед світлом. Дердас чув, як із цього сміялися в лохах. Зараз ніхто не сміявся.

Сарису він розібрав ще на березі — дві половини, мідна трубка посередині прив’язана ремінцем до нижньої, — і тепер обидві відчувалися вздовж спини, важкі й мокрі. Щит лежав під грудьми. Поруч гріб Евдам, і Дердас чув, як той при кожній блискавці каже одне й те саме слово: Зевс, Зевс, Зевс.