Розділ 52. Голі мудреці

Таксила, весна 326 р. до н. е.

Слони стояли в ряд перед палацом Таксила, тридцять, і кожен був розмальований червоним і жовтим, і в кожного на лобі висіла срібна пластина, і вони повільно гойдалися з ноги на ногу, і гетайри, які не боялися ні масагетів, ні скель, трималися від них на добрих десять кроків.

Гефестіон не тримався. Він прожив біля слонів цілий місяць, поки зводив міст на Інді, і знав тепер, що слон не злий, а розумний, і в цьому його небезпека. Найстарший із тих, що тягали колоди для мосту, щоранку ставав до роботи лише тоді, коли погонич доспівував йому пісню до кінця, і Гефестіон потім довго думав, хто з них двох командує.

Усе це були дари. Таксил — цар Таксили, якого вдома звали інакше, а македонці звали ім’ям його міста, бо так було легше, — привів цареві двісті талантів срібла, три тисячі волів, десять тисяч вівць і тридцять слонів. Він стояв біля царя в білому, невисокий, товстуватий, з фарбованою бородою, яка на сонці відсвічувала зеленим, і усміхався лагідно й уважно, як усміхається людина, яка поставила на стіл усе своє срібло і чекає, що поставить співрозмовник.

Гефестіон побачив цю усмішку і зрозумів її так само, як зрозумів би її будь-який купець у Пеллі. Цар зрозумів її інакше.

Увечері, на бенкеті, цар відповів. Він подарував Таксилові тисячу талантів сріблом з перських скарбниць, золотий і срібний посуд з Дарієвих столів, перські шати і тридцять коней у царській збруї. Він сказав це легко, між двома чашами, так, як кажуть, що завтра буде дощ.

У залі стало тихо.

Таксил перестав усміхатися. Він довго дивився на царя, і Гефестіон побачив у його очах те, чого не чекав: не радість і навіть не жадібність, а те, що буває на обличчі купця, який зрозумів, що надурити цього покупця йому не вдасться ніколи, бо той не рахує. Це був майже страх. Таксил повільно встав і вклонився — не по-перськи, до землі, а по-своєму, склавши долоні біля чола.

Македонці мовчали. Гефестіон упізнав цей настрій. Він чув його біля вогнищ на Кофені, коли військо дізнавалося, що платню затримали ще на місяць. Тисяча талантів — це була платня фаланги за рік. Це були виноградники над Аліакмоном, про які кожен фалангіт думав уночі. І це все пішло товстунові з фарбованою бородою за те, що він відчинив браму власного міста.

Мелеагр сидів навпроти, червоний від вина, і він підняв чашу і сказав голосно, на всю залу, з тією старою македонською вільністю, яка ще залишилась у війську, незважаючи на Клита:

— Вітаю, царю. Хоч в Індії ти знайшов людину, варту тисячі талантів.

Хтось засміявся і замовк. Гефестіон подивився на царя.

Цар сидів нерухомо, і пальці його лежали на ніжці чаші, і Гефестіон дивився на ці нерухомі пальці, як дивляться на поверхню води, під якою щось велике ворухнулося й затихло. Він пам’ятав інший бенкет, в Мараканді, і те, з чого він почався: з вільного слова під вино. Пальці лежали спокійно. Потім цар підняв чашу.

— Заздрісники, — сказав він, і в голосі була усмішка, та сама, що завжди була в нього перед битвою, — завжди мучать самі себе. Так кажуть філософи. П’ю за твоє здоров’я, Мелеагре. Тобі воно знадобиться.

І випив. І все. Але Гефестіон побачив, як Мелеагр повільно опустив свою чашу, не допивши, і більше до кінця бенкету не сказав ні слова. І помітив також, що Таксил, який не знав жодного грецького слова, довго дивився на Мелеагра і запам’ятовував його обличчя.

Уночі, коли вони залишилися вдвох, Гефестіон сказав:

— Вони не розуміють, навіщо.

— Ти розумієш?

— Розумію, — сказав Гефестіон. — Ти купив не слонів. Ти купив те, що кожен індійський цар від цього дня знатиме: той, хто відчинить тобі браму, стане багатшим, ніж був. А той, хто не відчинить… — Він не договорив.

— …той стане Массагою, — сказав цар спокійно. — Так. Правильно. А Мелеагр цього не розуміє і не зрозуміє. Добре хоч, що ти розумієш.

Гефестіон не сказав, що розуміє ще дещо. Що тисяча талантів, відданих чужому цареві на очах війська, яке місяць чекає платні, — це також і звістка війську. І що військо її зрозуміло правильно.

***

Камінь був гарячий, як дно печі, і Сфін сидів на ньому з самого ранку, і тепер, коли сонце стояло прямо над головою, він уже не відчував тепла каменю. Відчувати — це одне. Знати, що відчуваєш, — інше. Другого він навчився не робити так давно, що вже не пам’ятав, як це відбувалося.

Чужинець стояв перед ним у всьому своєму одязі — у довгому плащі, у плескатій повстяній шапці, в сандаліях з ремінцями до колін, і піт стікав з нього струмками, і він говорив. Він говорив дуже довго. З ним було троє перекладачів, і кожне його слово йшло через три роти, з грецької на перську, з перської на мову купців з долини, з мови купців на мову Сфіна, і Сфін думав, що це схоже на воду, яку переливають з одного глека в інший, і в кожному глеку трохи лишається на дні.

Чужинець назвався Онесикритом. Він сказав, що прийшов від Великого царя, який хоче знати мудрість індійських мудреців. Що він сам — учень Діогена, який жив у піфосі і не мав нічого, і що, можливо, їхня мудрість і мудрість еллінів — одна, і її можна порівняти.

Сфін слухав це довго, потім подивився на чужинця знизу вгору і засміявся.