Розділ 51. Аорн

Скеля Аорн, зима 327/326 р. до н. е.

Старий ішов попереду, і від його спини Птолемей не відводив очей уже другу варту.

Спина була вузька, кістлява, в сірому вовняному плащі, під яким вгадувалися лопатки, і рухалася вгору стежкою так легко й невтомно, наче старий ішов рівниною. За ним ішли його сини, двоє чоловіків років тридцяти, такі ж сухі й мовчазні, з товстими палицями. А за ними — Птолемей, і за Птолемеєм агріани, легка піхота і два лохи добірних гіпаспистів, довгим ланцюгом, по одному, бо по двоє тут було не пройти.

Учора цей старий прийшов до царського табору з тими двома синами і сказав через перекладача, що знає стежку. Не на саму скелю — на відріг навпроти, що піднімається майже до її висоти, а від скелі його відділяє яр. На запитання «чому?» старий відповів одним словом, і перекладач довго шукав грецького і зрештою сказав: «Відплата». За що — старий не пояснив. Цар пообіцяв йому вісімдесят талантів, і старий кивнув, наче ця сума нічого для нього не важила.

А потім цар обернувся до Птолемея.

Птолемей знав, чому цар обрав його, а не Кена чи Леонната. Не через хоробрість — хоробрих у війську було досить. Через те, що він після Бактр був тим, хто привів Еврилоха з братом до царської спальні. Цар тепер давав йому те, що давав лише тим, кому вірив без запитань. А таких лишилося мало.

Стежка була не стежкою. Це була нитка витоптаної трави серед каменю, яка зникала на осипах і з’являлася знову там, де її ніхто не чекав. Старий знаходив її не очима, а ногами. Двічі він зупинявся, прислухався до чогось і звертав туди, де стежки не було зовсім, і тоді Птолемей клав руку на рукоять меча і чекав засідки. Засідки не було. Старий лише обходив місця, де камінь звучав під ногою порожнім.

Птолемей рахував. Він завжди рахував, це була його молитва. Кроки — до сотні, і знову. Зупинки. Скільки разів старий обертався. Він хотів знати, скільки стадій від підніжжя до відрогу, щоб потім, коли писатиме, написати точно. Каллісфен написав би, що скеля сягає неба. Птолемей хотів написати, скільки стадій. Каллісфен був мертвий, і Птолемей зрідка ловив себе на тому, що сперечається з ним подумки.

Високо вгорі, праворуч, через туман іноді проступала сама скеля. Він бачив її знизу три дні поспіль: пласку вершину, на якій, казали, є джерело, ліс і орна земля на тисячу людей, і стіни довкола неї, такі рівні та прямі, наче їх тесали муляри. Місцеві звали її інакше, але греки вже називали її Аорном — місцем, куди не долітають птахи. Хто перший так сказав, він не знав, але підозрював Анаксарха.

Перед світанком старий зупинився і показав палицею вгору. Там була рівна місцина, заросла рідким кущем, з крутими схилами з трьох боків. З четвертого боку, над темним вирізом яру, стояла скеля, і тепер вона здавалася зовсім близькою — за політ доброї стріли. На її краю стояв вартовий і дивився вниз, у долину, де горіли вогні царського табору. На відріг він не дивився.

— Копайте, — сказав Птолемей пошепки лохагам. — Рів і частокіл. Тихо. До світанку вони не повинні нас чути.

Вони копали мечами і руками, бо заступів було мало, і рубали рідкі сосни на частокіл, і кожен удар сокири здавався гучним, як сурма. Птолемей стояв на краю відрогу і дивився на вартового навпроти. Вартовий позіхнув. Потім потягнувся. Потім, дуже повільно, повернув голову.

Вони дивилися один на одного через яр довго, скільки треба, щоб видихнути і вдихнути. А тоді вартовий закричав.

Птолемей обернувся до своїх.

— Вогонь, — сказав він. — Тепер уже можна. Нехай цар бачить.

***

Вони прийшли зверху, зі скелі, коли сонце стало над перевалом. Не через яр — це було неможливо, — а в обхід, стежками, які знали тільки вони, і вийшли на відріг із північного схилу, звідки Птолемей їх не чекав. Спершу стріли. Потім каміння, велике, з голову, яке вони котили згори на частокіл. Потім — самі.

Рів був неглибокий, у пів зросту. Частокіл — кривий, з дірками, де сосни не діставали до сусідніх. Але це був частокіл, і в ньому були люди, які знали, що відступати немає куди: за спиною була стежка, по якій під стрілами зверху не зійде жоден.

Птолемей стояв у другому ряду, за щитами гіпаспистів, і тримав у руці спис, якого так і не кинув жодного разу. Він давав накази. Накази були прості, короткі: агріанів — на лівий край, де схил пологий. Щити вище. Каміння — пропускати вниз, не тримати. Хтось тримав — і камінь зірвав його разом із щитом із відрогу, і вони падали довго, і Птолемей чув, як вони вдаряються об скелю внизу, раз і ще раз.

Індійці билися не так, як перси. Не рядами, не строєм — хвилями, з криком, і відходили, і накочувалися знову, і в кожній хвилі були ті, хто добігав до частоколу і хапав сосни руками, намагаючись вирвати. Одного такого Птолемей ударив списом в обличчя крізь дірку в частоколі і потім довго трусив рукою, бо удар віддав у лікоть.

Знизу, з долини, долітав звук сурм. Цар штурмував скелю з того боку. Птолемей не бачив цього штурму, але чув його цілий день — далекий крик, сурми, тишу. І коли тиша прийшла остаточно, він зрозумів, що цар не пройшов. Стежка з долини була завузька для війська.

Уночі індійці відійшли. На відрозі горіли невеликі вогні, без крику й пісень.

Птолемей сів біля одного з них, витягнув з-під панцира табличку в шкіряному чохлі і довго сидів над нею, не пишучи. Рука нила від ліктя до плеча.