Розділ 50. Плющ Ніси

Долина Кофену і Сват, літо 327 — зима 327/326 р. до н. е.

Кофен був жовтий від гірського мулу і такий швидкий, що кинута в нього гілка зникала з очей раніше, ніж людина встигала полічити до десяти. Гефестіон перевірив це сам на другий день шляху, стоячи на камені над водою, коли ніхто не бачив, і потім посоромився цієї дитячої гри. Він рахував, скільки човнів знадобиться на Інді, який, казали провідники Таксила, утричі ширший і втричі глибший.

Цар дав йому половину війська. Горгіїв і Клита Білого таксиси, Мелеагра, половину гетайрів, усіх найманців-вершників, обоз, механіків — і Пердикку. У Нікеї, коли цар оголошував наказ, він назвав їх обох, голосно, рівно, але Гефестіонове ім’я першим, і всі зрозуміли, хто з них двох командує. Пердикка теж зрозумів. Він нічого не сказав тоді і досі не сказав нічого, і це мовчання їхало поруч із Гефестіоном уже двадцять днів, третім вершником.

Уперше в житті він вів військо сам. Раніше були загони, фуражири, дороги до наступної криниці, а за спиною завжди був цар, і все, що він робив, робилося під царським поглядом. Тепер поглядів було багато, і жоден не був царським.

Він чув, що кажуть біля вогнищ. Не все — але досить. Старі десятники, які пам’ятали Філіппа, називали його Патроклом, і це не була похвала. Хтось сказав, що в нього на плащі така сама перська вишивка, як у царя, і що так відрізняють коханців у варварських палацах. Хтось інший — цього він не чув, йому переказали — сказав, що Кратер узяв би наступну фортецю за три дні, а цей сидітиме під нею місяць, і сидітиме лише для того, щоб повернутися до царя і сказати, що взяв.

Фортеця була. Астес, володар Певкелаотіди, зачинився в ній, коли дізнався, що їде македонське військо. Мури були з цегли-сирцю на кам’яному цоколі, високі, з дерев’яними вежами, і з веж стріляли довгими очеретяними стрілами з луків у зріст людини, які треба було упирати в землю. Таких луків Гефестіон ще не бачив. Стріла з такого лука пробивала щит і людину за ним.

На дев’ятий день облоги до нього прийшов лохаг, старий, сивий, з таксису Горгія, і сказав, що його люди не підуть знову до муру без тарана. Він сказав це, не дивлячись Гефестіонові в очі, а поверх його голови, на фортецю, і не сказав «начальнику». За його спиною стояли фалангіти і слухали.

Гефестіон знав, що зробив би цар. Цар засміявся б, взяв би щит у найближчого гіпасписта і пішов би до муру сам, і фаланга пішла б за ним, бо не могла не піти. Гефестіон знав також, що, якщо зробить те саме, вони побачать не царя, а царську тінь, яка наслідує царя. І що краще вже смерть під муром, ніж те, що вони переказуватимуть після.

— Таран буде через три дні, — сказав він. — А доти твої люди копатимуть. Ось тут. — Він показав на пісок під ногами, де накреслив палицею лінію муру і кут південної вежі. — Під цоколь. Камінь там кладений насухо, без розчину, я дивився з тієї скелі три ранки підряд. Вежу тримає лише власна вага. Виймеш три нижні ряди — вона сама ляже в рів. Щити над головами, під стрілами варту простоїте.

Лохаг подивився на пісок. Потім — вперше — на нього.

Вежа впала на тридцятий день. Астес загинув у проломі з мечем у руці, і Гефестіон за царським наказом віддав місто Сангею, який заздалегідь перейшов до Таксила. Увечері він сів писати цареві і довго не міг почати, бо вперше йому було що написати про себе, і він не знав, як це роблять, щоб не звучало як хвалькування.

Зрештою він написав коротко: місто взяте, втрати такі-то, військо йде до Інду. А потім додав один рядок, який не стосувався війни, і стер його, і написав знову, і залишив.

Пердикка увійшов, коли він запечатував лист. Він постояв біля входу, подивився на віск і сказав те, про що мовчав п’ятдесят днів:

— Добре вийшло з тим підкопом. Я б не додумався.

І вийшов. Гефестіон довго дивився йому вслід. Він знав Пердикку з Міези. Кожна похвала Пердикки тому, хто стояв вище за нього, згодом дорого коштувала тому, кого він похвалив. Але цього вечора Гефестіон дозволив собі повірити.

***

Стріла ввійшла в щиколотку з таким звуком, наче хтось клацнув пальцем по дубовій дошці.

Олександр не відчув болю. Він відчув поштовх, як удар дружньої руки, і від цього поштовху нога підломилася, і він став на коліно в зарослий рів, і подивився вниз. Стріла була довга, з очеретяним древком і червоною обмоткою біля оперення, і стирчала з ноги трохи вище сандалії, наскрізь, і древко тремтіло.

Тоді прийшов біль.

Хтось уже тягнув його назад, за щити, хтось кричав «Цар!», і з мурів Массаги, за сорок кроків, чулося виття, високе, радісне, незнайомою мовою, але зрозуміле всім. Вони бачили. Вони знали, в кого влучили.

У наметі лікар відламав оперення і протягнув древко наскрізь, і Олександр дивився, як з рани тече кров, темна, густа, цілком звичайна, і тече на килим. Він стиснув щелепи, поки лікар заливав рану вином, і засміявся крізь зуби, і сказав тим, хто стояв навколо:

— Усі кажуть, що я син Зевса. А це все-таки кров. Не та рідина, що тече в богів.

Хтось засміявся. Птолемей — він завжди сміявся вчасно. Анаксарх сказав щось про Гомера і Діомеда, який поранив Афродіту. Олександр не слухав. Він дивився на кров на килимі і думав, що це друга рана за це літо. Перша була в плече, в аспасіїв, і загоїлася швидко. Тіло в нього було ще молоде, двадцять дев’ять років, і загоювало все. Але кожна рана залишала щось не на тілі. Від того каменя в Кірополі він досі часом зупинявся посеред речення і не міг згадати наступного слова.