Розділ 49. Нічна варта

Бактри, весна 327 р. до н. е.

Розпорядок варт висів у покоях пажів на стіні біля дверей: дошка, натерта воском, і на ній — імена, по двоє-троє на ніч, на півтора місяця вперед. Епімен знав цю дошку напам’ять. Щоранку й щовечора він знаходив на ній очима один рядок ближче до кінця, де стояли поруч шість імен. Гермолай. Сострат. Антипатр. Антикл. Філота-фракієць. Епімен.

Шість імен в одній ночі не ставили ніколи. Це зробив Антипатр, син Асклепіодора, чий батько правив Сирією: він попросився до того, хто складав розпорядок, підсунув йому два дарики і сказав, що хоче стояти разом із друзями, бо так веселіше. Розпорядник сховав дарики і не спитав нічого.

Вони зійшлися вперше в ту саму ніч, коли Гермолай сказав своє «він перс». Не в покоях — біля річки, за царськими стайнями, де пажі чистили коней і де шум води поглинав голоси. Гермолай говорив мало. Говорив Сострат, син Амінти, старший із них, той, кого Гермолай любив і хто любив Гермолая, і тепер ця любов була в кожному його слові, як затиснута в кулак жарина.

— Він роздягнений лягає, — сказав Сострат. — Після бенкету він спить як мертвий. Зброя в нас буде. Двері тримаємо ми. Ніхто не увійде. До світанку ніхто нічого не дізнається.

— А на світанку? — спитав Антикл. Він був наймолодший, і голос у нього ще зривався на високий.

Сострат не відповів відразу.

— На світанку — це буде вже інший світ, — сказав він. — Македонці знають, хто вбив Клита. Знають, хто вбив Парменіона. Знають, хто хоче поставити їх на коліна перед варварським царем. Хто визволить їх від тирана, той — Гармодій. І Аристогітон. — Він подивився на Гермолая. — В Афінах їм поставили бронзові статуї на агорі. Каллісфен розповідав.

Епімен сидів на перевернутому напувальному кориті і думав, що Гармодія й Аристогітона вбили. Одного — на місці, другого — після тортур. Це Каллісфен теж розповідав. Про це ніхто з них зараз не згадував.

Гермолай витягнув з-під хітона кинджал — вузький, спартанської роботи, з рукояттю з бурої кістки — і поклав на корито посеред них. Він досі рухався скуто, бережучи спину.

— Зевсом і Діоскурами, — сказав він.

Вони клали руки на кинджал по черзі, одна на одну, і проказували слова, і коли дійшла черга до Епімена, він відчув під долонею тепло чотирьох рук, і під ними — холодне залізо. Він сказав слова. Голос звучав спокійно, і це його здивувало. Він думав, що страх звучить інакше. Усе ж він звучав інакше.

Чекання тяглося.

На двадцятий день чекання він перестав спати вночі. Не зовсім — засинав перед світанком, на одну варту чи дві, і прокидався від того, що уві сні тримав у руці щось важке і тепле. Удень він подавав цареві чашу, допомагав сідати на коня, тримав йому плащ, і цар одного разу сперся йому на плече всією вагою і сказав: «Ти схуд, Епімене. Їж більше». І Епімен потім довго відчував на плечі ту вагу.

Тридцять два дні. Таким був цей рядок на дошці. І на тридцять другий день, коли сонце зайшло за цитадель, шестеро пажів удяглися, підперезалися мечами, як перед кожною вартою, і пішли до царської спальні, і жоден із них не говорив ні слова.

***

Жінка вийшла з темряви на сходах цитаделі і схопила його за рукав.

Охоронці кинулися до неї, і Олександр зупинив їх рукою, бо впізнав її ще раніше, ніж побачив обличчя: за запахом. Від неї завжди пахло старим ладаном і чимось гірким, наче полином, і цей запах стояв у темряві ще до того, як вона заговорила. Сирійка. Вона ходила за військом від Дамаска, і спершу з неї сміялися, і він сміявся разом із усіма. Але вона назвала день, коли впаде Газа. І казала про річку, що перед її водою цар захворіє, задовго до Яксарту. І ще дещо, чого він не хотів згадувати. Тепер її пускали до нього вдень і вночі, навіть коли він спав.

— Назад, — сказала вона по-грецькому, ламано, сирійським горлом. — Назад. Пий. Пий усю ніч.

Він дивився на неї зверху. Вона була маленька, суха, з вицвілими очима і тримала його рукав так міцно, що тканина натяглася.

Він пив уже довго. Бенкет у Медія, фессалійця, який вмів смішити і ніколи не питав про головне, тривав від сутінок, і він був у тому стані, коли тіло вже важке, але думки дивно ясні, і в цій ясності все здається знаком. Раніше він би засміявся і пішов спати. Але це раніше скінчилося в Мараканді. Тепер він знав, що боги говорять тихо, через дивних людей і в незручний час, і що той, хто не слухає, платить чужою кров’ю.

Угорі, біля дверей царської спальні, стояли пажі зі світильниками. Він бачив з першої сходинки їхні тіні на стіні. Там чекало ложе, і тиша, і, може, Роксана — вона іноді приходила сама, без запрошення, і сиділа в темряві, чекаючи.

Він подумав про це і піднявся ще на одну сходинку. Жінка не відпускала рукава.

— Назад, — повторила вона. — Бог сказав.

— Який бог?

Вона не відповіла. Вона ніколи не відповідала на це питання. За спиною охоронці переступали з ноги на ногу.

І тоді він зрозумів, що хоче повернутися. Не через бога. Через те, що там, над сходами, була тиша і ложе, а він уже давно не спав без снів, і в снах були поминальний стіл і вільне місце біля Клита. А внизу були вогні, Медій і чоловіки, які співають.

— Добре, — сказав він і засміявся. — Хто я такий, щоб сперечатися з богом?