Розділ 48. Поклін

Бактри, весна 327 р. до н. е.

— Золота, — сказав Анаксарх і поставив чашу на стіл. — Одна. Із неї п’ють усі по черзі, і паж щоразу доливає. Це важливо. Не десять чаш, а одна.

Гефестіон подивився на чашу. Вона була перська, з Дарієвого посуду із Сус, пласка, широка, з рядом крилатих биків по вінцю. Він уже знав цей обряд на пам’ять, бо цар придумав його сам, посеред ночі, і тричі переказував йому, ходячи по кімнаті: гість бере чашу, встає, обертається до домашнього вогнища, п’є, схиляється до землі, а тоді підходить до царя і отримує поцілунок. Вогнище — для греків і македонців, бо вони вклоняються богам. Поцілунок — для персів, бо вони цілують тих, кого цар вважає ріднею. Кожен побачить те, що хоче побачити. А жест буде один.

— І хто перший? — спитав Гефестіон.

Анаксарх усміхнувся.

— Ти, звичайно. Потім я. Потім — люди, на яких дивитимуться інші. Пердикка. Птолемей. Селевк. — Він загинав пальці. — Ті, хто вагається, їх ми посадимо так, щоб чаша прийшла до них пізно, коли зала вже все вирішить за них. Людина рідко відмовляється робити те, що щойно зробили двадцять інших. Вона боїться бути смішною.

— А Каллісфен?

Анаксарх не відповів відразу. Він взяв чашу і повернув її в руках, дивлячись, як світло від вікна перебігає по крилах биків.

— Каллісфен — це твоя справа, — сказав він нарешті. — Мене він не послухає. Він вважає мене лестуном. Він правий, але це не має значення. Тебе він послухає, бо ти ніколи нікому не лестив. У тебе немає потреби.

Гефестіон не знав, чи це похвала. З Анаксархом ніколи не знаєш.

Він знайшов Каллісфена під вечір у саду за цитаделлю, де між абрикосами, що тільки-но почали біліти, текли зрошувальні рівчаки. Історик сидів на кам’яній лавці, а навколо нього на траві вмостилися шестеро царських пажів, і він щось їм пояснював, креслячи паличкою на піску трикутник. Побачивши Гефестіона, пажі схопилися. Один, високий, з рудим пушком над губою — Гефестіон згадав його ім’я: Гермолай, син Сополіда, — стер трикутник ногою, наче це було щось заборонене.

— Йдіть, — сказав їм Каллісфен. — Завтра доведемо.

Вони пішли, і Гефестіон сів на лавку там, де щойно сидів Гермолай. Камінь був теплий.

Він сказав про бенкет. Про чашу, про вогнище, про поцілунок. Він сказав це так просто, як умів, без Анаксархових слів про Діке й Зевса. Цареві треба, щоб два народи вітали його однаково. Інакше перси думатимуть, що вони раби, а македонці — що вони господарі, і тоді ця держава не протримається й десяти років після нього.

Каллісфен слухав, крутячи в пальцях паличку.

— Це розумно, — сказав він. — Я майже з тобою згоден щодо мети. Але ти хочеш від мене не згоди з метою. Ти хочеш від мене колін.

— Я хочу, щоб ти не став посеред зали стовпом, в який усі потім будуть тикати пальцем, — сказав Гефестіон. — Цар досі тебе любить. Не перевіряй, до якої межі.

Каллісфен довго дивився на воду в рівчаку. Потім сказав:

— Я прийду на бенкет. І вип’ю з царської чаші. Це я тобі обіцяю.

Гефестіон кивнув і встав. По дорозі до цитаделі він переказував собі ці слова, і щоразу вони звучали трохи по-іншому. У дверях царського покою він уже вірив, що Каллісфен погодився. А коли цар спитав, він сказав:

— Він зробить усе, як треба.

І лише вночі, вже засинаючи, згадав, що Каллісфен обіцяв випити. Про поклін він не сказав нічого.

***

Чаша була важча, ніж здавалося, і Епімен тримав її обома руками, під дно, як його навчили, щоб не залишати на золоті слідів пальців. Він стояв біля царського ложа, другий паж наливав з кратера, і він ніс чашу тому, кого цар називав — не словом, лише ледь помітним рухом підборіддя.

У залі було тихо. Не так, як буває тихо на македонському бенкеті перед здравицею, коли хтось уже встав і всі чекають жарту. Тихо, як у храмі, де ніхто не знає слів молитви.

Перший був Гефестіон. Він взяв чашу з рук Епімена, встав, обернувся до вогнища, де на вівтарику тліли ладан і лаврові гілки, випив — і опустився на коліна, і торкнувся чолом килима. Рух був плавний, без жодної запинки, наче він вправлявся в ньому заздалегідь. Може, і вправлявся. Потім він підвівся, підійшов до царя, і цар поцілував його в губи.

Хтось зі старих гетайрів гучно видихнув.

Епімен ніс чашу далі. Анаксарх вклонився легко, майже весело, і здавалося, що він зараз засміється, але він не засміявся. Пердикка вклонився повільно, стиснувши щелепи, наче підіймав тягар. Птолемей — акуратно, не дивлячись ні на кого, і Епімену здалося, що він рахує щось про себе, як рахують кроки в темряві. Селевк — швидко, по-вояцькому, як падають на землю під стрілами.

З кожним поклоном тиша в залі мінялася. Вона ставала не меншою, а густішою, як гусне вариво, коли википає вода. Епімен чув уже не дихання людей, а скрип власних сандалій на килимі, і цей скрип здавався йому гучним, непристойним, як сміх на похороні.

Він думав про Гермолая. Гермолай стояв у темному кутку біля кратера, бо сьогодні був його черед наливати, і Епімен не дивився на нього, бо знав, що побачить. Вчора ввечері, в покоях пажів, Гермолай сидів на своїй постелі, обхопивши коліна, і казав тихо, наче сам до себе: «Вільні люди схиляються лише перед богами. Так каже Каллісфен. А ти бачив, щоб цар схилявся перед богами так, як завтра схиляться перед ним?» Епімен не відповів. Він присягав цареві чотири роки тому, у Сусах, коли батько віддав його до пажів із поповненням з Македонії, і тоді він думав, що це найщасливіший день у його житті. Він і тепер так думав. Більш-менш.