Розділ 47. Крилаті

Согдійська скеля і Бактри, весна 327 р. до н. е.

Сміх долітав згори запізнено, коли вісник уже обернувся спиною до скелі. Відлуння дробило його і котило ущелиною, і тому здавалося, що сміється не десяток людей на мурі, а вся гора.

Олександр стояв біля підніжжя, задерши голову. Скеля підіймалася зі снігу майже прямо, сіра, з рудими потеками, і на висоті, куди не долітала стріла з найтугішого лука, видно було дими вогнищ, темні входи печер і жовті крапки облич над виступом. Хтось там махав рукою. Вітався. Або показував непристойний жест — на такій відстані не розбереш.

Вісник підійшов, струшуючи сніг із колін, і зупинився, не насмілюючись переказати.

— Кажи, — сказав Олександр.

— Частина груба, царю.

— Усю.

— Вони кажуть, що не здадуться. Води в них скільки завгодно, бо сніг, а хліба на два роки. Кажуть, нехай цар шукає собі крилатих воїнів, бо з безкрилими він сюди не дістанеться. — Вісник завагався. — І ще вони кажуть, що якщо він син бога, то хай попросить у батька крила.

Хтось із друзів за спиною тихо вилаявся. Олександр не обернувся. Він дивився на скелю і відчував те, що відчував біля Тира, коли тирійці кричали з мурів, чи він сильніший за Посейдона: не гнів, а радість, страшну і чисту, як у дитинстві, коли батько казав, що цього коня ніхто не приборкає. За ці місяці, від Мараканди до Навтаки, він забув, що така радість існує.

— Крилатих, — сказав він. — Добре.

Увечері він наказав зібрати перед своїм наметом усіх, хто під час облог дерся на скелі чи мури. Зійшлося більше, ніж він чекав: три сотні з гаком. Агріани з півночі, де стежки прокладає коза. Горці з Елімеї й Орестиди. Фракійці. Кілька критян. Вони стояли на снігу в безладній купі, дихаючи парою, і чекали.

— Той, хто перший стане на вершині, — сказав Олександр і не підвищував голосу, бо в тиші над снігом його чули всі, — отримає дванадцять талантів. Другий — одинадцять. Третій — десять. І так далі. Останній з тих, хто дійде, — триста дариків.

Він чекав крику. Крику не було. Люди дивилися на нього, потім один на одного, потім — усі разом — на скелю, яка в сутінках здавалася ще вищою. Дванадцять талантів були такою сумою, що ніхто з них не міг її уявити, і тому вона звучала не як нагорода, а як ціна. Ціна життя, яке втратять.

У третьому ряду стояв чоловік років сорока, широкий, з кривим носом і сивою щетиною, і Олександр упізнав його — цього разу не з таблички, а з обличчя. Дердас із Елімеї. Той, що приплив із Політимету і присягнув мовчати. Відтоді він служив у непорядних, і цар жодного разу не чув, щоб той порушив слово.

Дердас не дивився на скелю. Він дивився на царя, і в його очах була не жадібність і не страх, а щось подібне до розрахунку. Так дивляться на продавця коней, коли ціна вища, ніж можна заплатити, але кінь того вартий.

Потім він перший вийшов із ряду.

***

Кілок був залізний, завдовжки в лікоть, такий, яким прибивають до землі намети, і Дердас уже не відчував його пальцями. Відчував тільки вагу в долоні і те, як вістря скрегоче по каменю, шукаючи тріщину або лід. Лід був кращий. У лід кілок входив з глухим хруском і тримав, якщо вдарити двічі. У сніг — не тримав ніколи.

Він вдарив двічі каменем, прив’язаним до зап’ястя, і завмер. Угорі нічого не змінилося. Вони домовилися стукати лише тоді, коли вітер дме зверху, з вершини, і відносить звук у долину, але вітер тут дув звідусіль і нізвідки, і кожен удар здавався йому гучним, як удар у мідний щит.

Він перекинув через кілок петлю лляної мотузки, сперся на нього коліном і піднявся ще на зріст. Наступний кілок. Камінь. Два удари.

Нижче дихав агріанин — хлопець, такий молодий, що в нього ще стирчали вуха, із тих, хто знає гори краще за власну матір. Він ліз по Дердасових кілках і тримався за ту саму мотузку. Внизу, в таборі, вони не сказали один одному жодного слова, бо не мали спільної мови. Тепер вони були прив’язані одним льоном, і Дердас знав про нього більше, ніж про деяких товаришів із власного десятка: що він дихає часто, що в нього тремтять ноги на кожному третьому кілку і що він тихо молиться комусь своєю мовою, завжди одними й тими ж словами.

Перший крик Дердас почув, коли вони долали третину шляху. Десь ліворуч, у темряві, на сусідній мотузці. Не слово, не ім’я — довгий звук, який спершу був близько, а потім далі й далі, і обірвався не стуком, а просто тишею. Ця тиша була гірша за стук. Сніг внизу був глибокий, м’який, і Дердас знав, що тіла не знайдуть до літа, а може, і влітку не знайдуть, і ніхто не кине на них жмені землі.

Агріанин внизу перестав дихати. Дердас смикнув мотузку — раз, два, знак, який він вигадав сам і показав хлопцеві перед сходженням. Після довгої паузи мотузка смикнулася у відповідь. Раз, два.

Він ліз далі.

На середині скелі був виступ, широкий, як стіл, і він перепочив на ньому, втиснувшись спиною в камінь. Місяця не було, але сніг світився сам, синювато, і в цьому світлі він бачив долину внизу і вогнища табору, маленькі, як зернята в попелі. Десь там цар не спав. Дердас знав це напевно, як знав, що він сам не спатиме до світанку, а може, уже ніколи.

Він думав про дванадцять талантів. Не про таланти — про те, чим вони стануть. Виноградник над Аліакмоном, той, що належав старому Махатові, з кам’яним точилом і джерелом. Посаг старшій, яку Філа вже, мабуть, сватає за когось, хоч він і писав їй не сватати. І ще одна частина, про яку він не думав словами, лише обличчям: темні очі Нанайї і дитина, якої він не бачив, у Вавилоні, за пів тисячі парасанг звідси.