Розділ 46. Голова в мішку

Согдіана, зима 328/327 р. до н. е.

Скіфи з’явилися на світанку, коли варта мінялася і люди біля вогнищ ще тримали руки над жаром.

Кен почув їх раніше, ніж побачив. Земля під ногами, промерзла на долоню вглиб, гула тихо й рівно, як гуде мідний казан, коли по ньому постукати нігтем. Він вийшов із намету без шолома, у самому хітоні й плащі, і став на валу. Над рівниною лежав туман, білий, низький, по коліно коневі, і з туману виростали голови — кінські й людські, в гостроверхих шапках, сотні голів, а за ними ще сотні. Вони не кричали. Масагети ніколи не кричали, доки не підходили на політ стріли.

— Три тисячі, — сказав за спиною Мелеагр. Він уже був у панцирі й застібав ремінь під пахвою, лаючись крізь зуби, бо пряжка замерзла. — Може, більше.

— Менше, — сказав Кен. — Вони ведуть заводних коней. Кожен по два.

Цілу осінь він ганявся за Спітаменом по Согдіані, як ганяються за тінню хмари по полю: прибігаєш — а вона вже далі. Спітамен палив села, які давали македонцям зерно, вирізав малі загони, з’являвся під мурами Мараканди і зникав у пісках раніше, ніж фаланга встигала вишикуватися. І ось тепер, після всього, він прийшов сам. Під Габи, під найдальшу фортецю на краю пустелі, до табору, де Кен стояв на зимівлі з двома таксисами фаланги, чотирма сотнями гетайрів і кінними метальниками. Прийшов, бо голод і зима зробили з ним те, чого не зробили македонці. Масагетам треба було здобичі. Без здобичі вони не підуть далі за жодним вождем.

— Шикуй своїх перед валом, — сказав Кен Мелеагрові. — Щільно. Сариси вперед, щоб коні бачили вістря. Кінноту я виведу на крила.

На мить він подумав про Парменіона. Старий шикував би так само — без вигадок, без несподіваних ударів, до яких так охочий цар. Щільний стрій, крила, терпіння. Кен навчився війни в Парменіона. І одружився з його дочкою. І два роки тому, на майдані у Фраді, нахилився і підняв із землі камінь.

Він відігнав цю думку.

Масагети вдарили не відразу. Вони покружляли перед строєм, як кружляли перед Караном на Політиметі, — Кен знав про це від тих, хто вижив, і про те, як вони тоді загинули, теж знав. Свистіли стріли. Одна влучила в щит поруч із ним і застрягла, тремтячи, і він побачив, що наконечник у неї бронзовий, трилопатевий, а древко з очерету. Фаланга стояла. Люди присідали за щитами, але стояли. Ніхто не кинувся вперед, ніхто не порушив стрій, і масагети, яким потрібно було саме це — розірваний стрій, окремі люди на відкритому полі, — почали втрачати терпець. Кен бачив, як вершники стримують коней, як кричать один на одного, як хтось у червоній шапці, мабуть, ватажок, показує батогом на крило.

Тоді він вивів гетайрів.

Він не пам’ятав потім, як усе сталося. Пам’ятав, що кінь під ним ковзнув на замерзлій калюжі і вирівнявся. Пам’ятав чуже обличчя, широке, обвітрене, з рідкою борідкою, яке раптом опинилося дуже близько, і як він ударив списом під це обличчя і відчув, що вістря увійшло в щось м’яке і застрягло. Пам’ятав, що масагети не тримали удару. Вони вміли стріляти й тікати, вміли заманювати й оточувати, але не вміли стояти, коли на них несеться важка кіннота, коліно до коліна. Вони розсипалися, як розсипаються горобці від каменя.

До полудня все скінчилося. На полі лежало вісімсот масагетів, а македонців загинуло двадцять п’ять вершників і дванадцятеро піших. Кен сам пройшов поле, рахуючи. Він любив рахувати власних мертвих сам.

Під вечір до табору почали приходити согдійці й бактрійці — ті, хто йшов зі Спітаменом. Вони приходили групами по десять-двадцять, клали зброю на землю біля валу і ставали навколішки. Від них Кен і дізнався решту. Масагети, тікаючи, розграбували обоз своїх союзників — тих самих согдійців, з якими пліч-о-пліч ішли в бій. Забрали коней, овець, жінок, які не встигли сховатися. І пішли в пустелю.

— А Спітамен? — спитав Кен.

Согдієць, старий, з відрубаним вухом, довго мовчав, перш ніж відповісти через перекладача.

— Пішов із ними, — сказав він. — Із ним його рід. Його жінка. Діти. Брати жінки. Він ще думає, що масагети — його люди.

Кен подякував і відпустив старого. Потім довго стояв на валу і дивився на південний схід, туди, де за кілька днів шляху стояв у Навтаці царський зимовий табір. Він мусив написати цареві. Перемога, вісімсот убитих, покора согдійців. А Спітамен — живий.

Цар не любив перемог, які не закінчуються.

***

Повсть пахла овечою вовною, димом і старим кислим молоком. Цей запах був у її волоссі, у волоссі дітей, у хлібі, у сні. Вона вже не пам’ятала, як пахне її дім у Мараканді. Пам’ятала тільки, що там було подвір’я з абрикосовим деревом, і зрошувальний рівчак під стіною, і що вода в ньому влітку була тепла, як кров.

Вона сиділа біля вогнища і пряла. Руки пряли самі, це вони вміли з дитинства, а вона дивилася на дітей. Старша, Апама, спала на повстині в кутку, обійнявши молодшого брата, і навіть уві сні тримала його за комір, щоб не втік. Дванадцять зим. У Мараканді їй уже шукали б нареченого. Тут вона вчилася відрізняти масагетські стріли від сакських і ховати хліб за пазуху.

Після Габ минуло сім днів. Масагети стали іншими. Вони не віталися з нею, як раніше, і не дарували дітям сиру. Вони дивилися. На коней, які ще лишилися в Спітамена, на золоту гривну в нього на шиї, на її сережки. Учора ватажок масагетів — той, у червоній шапці, — довго розмовляв зі Спітаменом біля коней, і вона чула з повсті лише одне слово, яке ватажок повторив кілька разів, і щоразу тихіше. Аліксандар. Так тут вимовляли ім’я македонського царя.