Розділ 45. Три дні

Мараканда, осінь 328 р. до н. е.

Спис у нього відібрали.

Це він пам’ятав. Пам’ятав руки — багато рук, на зап’ястях, на плечах, на древку, — і голос Пердикки, дуже близько, без слів, одне хрипіння. Пам’ятав, як його вели темним подвір’ям цитаделі до царського намету, і ноги йшли самі, а він дивився на них збоку, як на чужі. Пам’ятав свої пальці: липкі. Він довго тер їх об хітон, а вони не ставали чистішими.

Потім була темрява. Він сам наказав засунути завіси і погасити світильники, або хтось зробив це за нього. Темрява була густа, із запахом кіптяви й старого вина. У ній не було днів, були лише звуки за стіною: сурма на зміну варти, рипіння возів, собачий гавкіт, чиїсь кроки біля дверей, що зупинялися, постоювали і йшли геть. Він рахував зміни варти, а потім збився.

Хтось поставив біля ложа глек води й хліб. Хліб зачерствів. Тоді хтось приніс свіжий. Він не дивився на нього.

Він лежав обличчям до стіни і дивився в темряву. У темряві була долоня. Відкрита, догори, з трохи зігнутими пальцями і жовтою мозолею від древка списа. Він знав цю долоню. Вона підсаджувала його на першого коня. Вона тримала його за край хітона, коли він, трирічний, хотів залізти на мур у Пеллі, і він виривався, а Клит сміявся. Вона занесла меч над Спітридатом.

— Клите, — сказав він уголос.

Голос був чужий, хрипкий, як тоді, після каменя в Кірополі. За завісою хтось ворухнувся. Ніхто не увійшов.

Ланіка. Він бачив її чіткіше, ніж матір. Мати була вогнем, зміями, голосом уночі, а Ланіка була теплом. Широке спокійне обличчя, пахне молоком і димом, м’які руки, які ніколи не карали. Вона дала йому своє молоко, потім дала йому двох синів, і ті вмерли під Мілетом за нього. А тепер він віддячив їй за молоко так, як віддячують у трагедіях. Ось хто ти, скаже вона. Не вголос. Вона ніколи не казала нічого вголос, коли було боляче.

Хтось мусить їй написати. Не Евмен, не писар. Він.

Він помацав у темряві біля ложа і знайшов табличку — вони завжди лежали тут, і стилос, і «Іліада» в скринці, і кинджал під подушкою. Кинджала не було. Його забрали. Він довго обмацував порожнє місце під подушкою і тихо засміявся, і сміх перейшов у щось інше.

На табличці він вивів навпомацки літери, яких не бачив: «Ланіці, матері». Далі не йшло. Він стер написане тупим кінцем стилоса, і написав знову, і знову стер, аж віск збився в грудки і проступило дерево.

Від дверей тихо потягло холодом. Хлопець із довгим волоссям стояв там зі свіжим глеком і не входив далі порога — так, як вчать стояти в перських палацах, чекаючи знаку. Олександр не дав знаку.

— Навіщо? — спитав він у темряву. Він сам не знав, кого питає.

Хлопець постояв, поставив глек на підлогу, прибрав старий і вийшов, не обернувшись спиною.

Уночі — або вдень, він уже не знав — він заснув і побачив Клита. Клит сидів за столом у чорному, як сидять на поминальній учті, і поруч із ним сиділи сини Парменіона, усі троє, і всі вони були мертві, і всі дивилися на нього так, наче чекали, коли він сяде до них. Місце для нього було вільне.

Він прокинувся і довго лежав, слухаючи, як стукає в скронях кров. Потім повернувся до стіни знову.

***

Варта пропустила Каллісфена на другий день — не тому, що він був істориком, а тому, що був родичем Аристотеля, і Пердикка, який у ті дні вирішував, кого пускати, сказав йому біля дверей: «Він слухав твого дядька три роки. Може, послухає і тебе».

Каллісфен довго готувався. Він не любив говорити непідготовленим. Уночі він склав промову — не довгу, без періодів, без антитез, які він так любив: розумів, що зараз вони дзвенітимуть фальшиво, як мідь на похороні. Він хотів сказати просте. Що гнів — людська пристрасть, і той, хто їй підкорився, не стає чудовиськом, але й не стає богом. Що скоєного не повернеш, але скоєне можна нести. Що царство тримається на мірі, як добре збудований храм — на пропорції.

У наметі було темно й задушливо. Каллісфен зупинився біля входу, доки очі не звикли, і побачив ложе, а на ложі — спину. Лише спину, вузьку, несподівано хлопчачу, в пом’ятому хітоні з темними плямами на рукаві. Хітона не міняли. Ніхто не насмілився.

Каллісфен сів на стілець біля ложа і говорив. Тихо, рівно, так, як говорив би Аристотель. Він сказав усе, що підготував, і ще трохи того, що не підготував: про те, що Ахілл, вбивши в гніві, плакав разом із Пріамом, і це було величніше за всі його перемоги. Що сором — не слабкість царя, а доказ, що в ньому ще жива людина.

Спина не ворухнулася.

Каллісфен замовк. У тиші було чутно, як дихає цар, — мірно, повільно, як людина, яка не спить, але й не слухає. У ту мить Каллісфен збагнув про себе щось неприємне: він чекав оплесків. Не вголос — навіть зараз, навіть тут він чекав, що той, до кого він говорив, обернеться і скаже: так, це добре сказано.

Він підвівся. У вході, за порогом, стояв той хлопець, Багой, із глеком. Він дивився на Каллісфена без жодного виразу — так дивляться слуги, які чули все і кажуть, що не чули нічого.

Надворі був сірий полудень. На майданчику біля жертовника Аристандр і ще двоє віщунів голосно пояснювали командирам, що сталося: цар того дня не приніс жертви Діонісові, і бог розгнівався, і влив свій гнів у вино. Діоніс мстився за фіванців — це його місто цар зрівняв сім років тому. Командири слухали і кивали з полегшенням. Каллісфен дивився на їхні обличчя. Раптом усім стало легше: вбив не цар. Вбив бог.