Розділ 44. Чорний Клит

Мараканда, осінь 328 р. до н. е.

— Бактрія, — сказав цар. — І Согдіана. Артабаз просить відпустити його через старість. Мені потрібна тут людина, яка не здригнеться.

Клит стояв перед ним у скарбній залі маракандської цитаделі, де ще пахло димом торішньої облоги, і дивився на царські руки. Руки були спокійні. На лівій — перстень із печаткою Дарія, яким цар тепер запечатував листи до Азії. На правій — старий, македонський, для листів додому. Клит пам’ятав ці руки маленькими і тлустими, у меді й молоці, на колінах своєї сестри. Ланіка годувала царевича, поки він, Клит, вчився тримати спис.

— Це велика честь, — сказав він.

— Це велика честь, — погодився цар і усміхнувся. — У тебе буде власний палац у Бактрах, двадцять тисяч піхоти й три тисячі кінноти. Більше, ніж мав мій батько, коли починав.

Він сказав це просто, без наміру, і Клит почув у цьому те, що чув усі ці два роки, відтоді як повернувся до війська після хвороби в Сусах: Філіппове ім’я прозвучало як міра. Як те, з чим порівнюють і над чим виросли.

Він схилив голову — не низько, по-македонськи, як схиляють перед старшим родичем, — і вийшов. У передпокої стояли перські придворні в довгих одежах, і один із них — той гарний хлопець із нафарбованими очима, дарунок Набарзана, — згорнувся в поклоні, наче Клит теж був царем. Клит пройшов повз нього, не глянувши.

Надворі він довго стояв біля муру і дивився на південь, де за синіми горами лежала Бактрія. Він знав, що там: спалені сади, фортеці на скелях, согдійські вершники, які з’являються з піску і в пісок же йдуть. Він знав, що там Спітамен. І знав, що цар зимуватиме десь далі, а весною піде ще далі — до Індії, казали в таборі, — а він, Клит, сидітиме в Бактрах серед перських писарів і чекатиме листів із царською печаткою. З лівої руки.

Парменіона теж залишили позаду. У саду, сторожити золото.

Він прогнав цю думку, як женуть пса від столу. Він думав про Ланіку. Вона жила в Пеллі, стара вже, і відтоді, як під Мілетом загинули її сини, писала йому раз на рік і в кожному листі питала про одне: чи не змерзає він, царевич. Вона досі називала його царевичем. Для неї він досі був тим хлопчиком, який плакав, коли порізався.

Удень він приносив жертву в себе в наметі. Три вівці, подяка за призначення, як належить. Він уже полив їм голови водою й посипав ячменем, коли прийшов паж і сказав, що цар кличе на бенкет і жде його негайно.

Клит подивився на ніж у своїй руці, на вівці, на жерця. Потім поклав ніж.

— Докінчиш сам, — сказав він жерцеві.

Він уже виходив, коли почув за спиною тупіт. Він озирнувся. Вівці йшли за ним — усі три, з мокрими головами, посипаними ячменем, слухняні, як собаки. Жерець стояв з відкритим ротом.

Клит засміявся і пішов далі. Коли він озирнувся вдруге, вівці стояли біля входу в намет і дивилися йому вслід.

***

Цього дня македонці завжди вшановували Діоніса. Цар приніс жертву Діоскурам.

Птолемей записав це вранці, ще не знаючи, що з цього почнеться. Без певної причини, казали потім, просто так спалахнуло цареві в голову. Птолемей думав інакше. Діоскури були людьми, яких Зевс зробив богами. Сини смертної жінки й бога. Птолемей знав, що цар нічого не робить без причини, навіть напившись. Особливо напившись.

Бенкет почався після заходу сонця, у великій залі цитаделі, де між колонами висіли перські завіси з левами й крилатими дисками. Пили по-македонськи — багато, швидко, майже не розводячи, і до другої варти п’яні були всі, крім слуг. Птолемей пив повільно. Він давно навчився пити так, щоб здаватися п’яним до кінця, і часто це був єдиний спосіб усе запам’ятати.

Здравиці почалися з Діоскурів. Хтось — Птолемей не розгледів хто, мабуть, хтось із тих греків, що їздили за військом, як гайворони, — сказав, що Кастор і Полідевк стали богами за дрібніші діла, ніж ті, що їх цар зробив за один лише цей рік. За ним інший сказав, що і Геракл не доходив сюди, до Яксарту. Ще хтось — що заздрість не дає людям віддати живому те, що вони легко віддають мертвим.

Цар слухав, спершись на лікоть, і не заперечував. Очі в нього були теплі й вологі. Птолемей бачив у нього такі очі останніми роками частіше, ніж хотілося. Після каменя в Кірополі він пив більше, ніж до нього, і говорив, що вино тамує біль у шиї.

Потім цар сам заговорив про батька. Не зло — весело, як говорять про старого родича, що лишився вдома. Філіпп, сказав він, усе життя воював за кілька фракійських фортець і за право сидіти в амфіктіонії, а до Азії так і не дійшов. Філіпп під Херонеєю відступав, щоб заманити афінян, — і відступав би досі, якби не той, хто тримав лівий край. Хтось засміявся, бо всі знали, хто тримав лівий край.

Птолемей пам’ятав Херонею інакше. Він був там і бачив, як старий цар, кульгаючи, обходив ряди перед боєм і кожного другого називав на ім’я. Він промовчав. Він бачив, що старі македонці теж мовчать — тим особливим мовчанням, яке буває в строю перед наказом, коли всі вже знають, яким він буде, і ніхто не хоче його чути.

Потім привели співця.

Його кликали Праніхом або Пієріоном — Птолемей ніколи не запам’ятовував імен таких людей і потім не міг собі цього пробачити. Співець мав гарний голос і добре настроєну ліру. Він співав про те, як десь у степу полководці сперечалися, хто з них перший побіжить, і як скіфи помирили їх, загнавши всіх на один острів, як гусей. Розмір був справний. Приспів — про Карана, який пливе першим, — молоді перси від столу царя підхопили вже на другий раз.