Ріка Політимет, Мараканда і Заріаспа, осінь 329 — зима 329/328 р. до н. е.
Скіфи не нападали. Вони кружляли.
Дердас побачив це на третій день погоні, коли зелена долина ріки лишилася позаду і під ногами почався степ — жовтий, твердий, з рідкими кущами полину, що пахли гірко, коли на них наступали. Спітамен відходив і відходив, залишаючи за собою кінський гній і попіл вогнищ, і Фарнухів загін йшов за ним, як пес за запахом. А того дня запах зник, і замість нього з обрію виринули вершники.
Їх було не так багато. Шістсот, казали потім. Але вони їздили колом, і коло не мало кінця, і тому здавалося, що їх тисячі. Кожен підлітав на відстань пострілу, пускав три стріли так швидко, що Дердас не встигав полічити, і відходив, і на його місце вже підлітав інший.
Загін став чотирикутником, піхота по краях, кіннота всередині, і так пішов назад, до ріки. Штурму не було, битви не було. Була лише дорога, довга, спекотна, і на кожному стадії цієї дороги хтось падав. Дердас ішов на лівому боці з усіма «непорядними», зібраними до цього загону на додачу до найманців, тримав щит над головою і слухав, як по ньому стукають стріли. Одна пробила обід і застрягла вістрям за палець від його вуха. Він не став її витягати.
Поруч йшов Севт і говорив без угаву, ні до кого.
— У Фракії так б’ються трибалли. Я знаю. Я сам так бився, коли був молодий і дурний. Не треба стояти. Треба бігти. У гору, в ліс, у воду — куди кінь не піде. А ми стоїмо, наче на огляді в Пеллі.
На привалі виникла суперечка. Дердас чув її здалеку, але зрозумів усе з голосів: Фарнух говорив довго і гарно, по-грецьки з доброю вимовою, і серед слів було «я не воїн» і «цар послав мене говорити». Він хотів віддати командування македонцям. Менедем, Андромах і Каран відмовлялися його брати. Кожен сказав приблизно те саме: цар дав загін Фарнухові, і не їм переставляти царські накази.
Дердас слухав це й жував суху скоринку хліба. Він думав про Фраду. Там теж усі так боялися зробити щось без наказу, що не зробили нічого. Тепер цей страх йшов із військом аж сюди, у степ, і над ним кружляли скіфи.
До ріки дійшли після полудня. Берег тут заріс вербами й тамариском, а посеред течії, за кидок списа, лежав плаский острів, теж зарослий. Дердас глянув на цей острів і подумав те саме, що й усі: там захист. Там вода з усіх боків, і кінь скіфа туди не дійде.
Каран не чекав наказу. Він повернув своїх вершників і першим кинувся в брід. За ним, не питаючи, пішла решта кінноти. А піхота, побачивши, що вершники її кидають, зірвалася з місця й побігла вслід, у воду, без ладу, закидаючи щити на спину.
Дердас побіг разом із усіма. Вода була холодна й висока, по груди, і течія збивала з ніг. На середині він озирнувся.
На тому березі, з якого вони щойно зійшли, уже стояли скіфи. А на тому, куди вони йшли, з верб виходили інші — піші, з луками, у високих шапках. Согдійці. Вони чекали тут, у заростях, і, мабуть, чекали давно.
***
На острові не було де сховатися. Це вони зрозуміли, коли вибралися на нього — мокрі, перемішані, вершники без коней і коні без вершників, фалангіти без сарис, бо сариси покидали в броді. Верби на острові були тонкі, молоді, і крізь них було видно обидва береги. А з обох берегів було видно їх.
Стріли летіли з обох боків, і хоч до якого берега ти обернувся б щитом, спина лишалася до іншого.
Дердас ліг. Він не вирішував лягти — тіло вирішило за нього, коли стріла вдарила в шолом і відскочила, а друга пройшла наскрізь через м’яз стегна, і нога підкосилася сама. Він упав у мул між корінням, накрившись щитом, і лежав.
Севт упав на нього пізніше. Дердас не бачив, від чого. Він відчув лише вагу, раптову, важку, і відчув, як по його шиї потекло тепле, і почув фракійське слово, одне, коротке. Потім Севт перестав смикатися.
Дердас не скинув його.
Він лежав і слухав. Спершу — крики, грецькі й македонські, іржання, плескіт. Потім крики стали рідшими, і їх змінив інший звук — стогін, низький, безперервний, як гудіння бджіл у дуплі. Потім і він стих. Залишилася вода.
Увечері на острів прийшли согдійці. Вони ходили між тілами повільно, перемовляючись, здирали панцири, пояси, персні. Дердас чув, як над ним хтось зупинився. Він чув запах чужого поту, диму й кислого молока. Хтось смикнув Севта за руку, викрутив її, смикнув мідний браслет, про який Севт казав, що це від бабусі, від злих очей, але браслет сидів туго, і той облишив. Потім той хтось наступив Дердасові на прострілену ногу — ненароком, переступаючи.
Дердас не закричав. Він не знав, як це зробив. Пізніше він думав, що біль прийшов занадто несподівано, і горло просто не встигло. Або тому, що в ту мить він згадав Севта і його бабусин браслет. Або про Нанайю, яка казала, що носить сина, і він так і не дізнався, чи народила.
Коли стемніло зовсім і на берегах запалали вогнища, він виліз з-під Севта. Перш ніж поповзти до води, він насилу, обдираючи шкіру, стягнув із мертвої руки тугий мідний браслет і надів собі. Зняв із себе панцир, бо в панцирі не перепливеш. Обламав стрілу в нозі, але витягувати не став. Відрізав шматок хітона в мертвого і перетягнув стегно. Потім поліз до води, там, де острів звужувався в піщану косу і течія була сильна й темна.
Плавати він навчився в дитинстві, на Аліакмоні, в літню спеку. Тепер він ліг на воду, і вода взяла його, і понесла вниз, повз вогнища, де люди співали пісню, якої він не розумів. Він не гріб. Він лише тримав обличчя над водою і лічив вогні: один, два, сім. Після сьомого вогні скінчилися, і він дозволив собі повернути до берега.
Відредаговано: 22.10.2026