Розділ 42. Яксарт

Александрія Есхата і Яксарт, літо — осінь 329 р. до н. е.

Борошна тут не було, і Олександр розмічав місто тупим кінцем списа.

Земля була суха, сіра, з білим нальотом солі в низинах, і древко залишало в ній бліду борозну, яку вітер тут-таки починав стирати. За ним йшов розмічувач із кілками й мотузкою, і там, де цар зупинявся, виростали кілки. Тут — вежа. Тут — ворота до ріки. Тут мур відходить на схід, і так шістдесят стадій колом.

У Єгипті він розсипав ячмінне борошно, і прилетіли птахи, і ворожбити сказали, що місто годуватиме весь світ. Тут птахів не було, крім шуліки, що висів високо в небі над рікою, і він не спитав Аристандра, що це означає. Шуліка чекає. Це він знав і без ворожбитів.

Ріка була широка, жовта від глини і швидка, з вирами біля піщаних кіс. Місцеві називали її Яксартом. Греки з його почту вірили, що це Танаїс — той самий, що впадає в Меотіду і відділяє Азію від Європи, — і Олександр їм не заперечував. Йому подобалася ця думка: стати на березі Азії і дивитися через воду на Європу з того боку, з якого не дивився жоден еллін. Аристотель у Міезі малював йому круг землі паличкою на піску: тут Індія, тут Океан, тут скіфи. Круг був малий, і від Пелли до Океану було всього два рухи палички.

Він ішов цим кругом уже п’ять років і бачив, що той більший.

— Тут буде храм, — сказав він і вдарив древком у землю. — А тут — агора. На агорі поставимо камінь, і на камені напишемо, скільки стадій звідси до Пелли.

— Ніхто не знає скільки, — сказав Гефестіон. Він сидів на коні трохи осторонь і весь час озирався на річку.

— Бематисти знають. Вони рахують кожен крок від Геллеспонту.

— Тоді напиши на камені їхні імена. Вони заслужили більше за нас.

Олександр засміявся. Гефестіон — ні. Він дивився на той бік ріки, де на пагорбах із самого ранку стояли вершники. Небагато, десятки два. Вони не рухалися, і їхні коні теж не рухалися, і це було дивніше за будь-яку атаку.

Олександр знав про скіфів те саме, що й усі: вони не мають міст, не сіють, не тримаються землі. Їхній дім — віз, їхня фортеця — степ. Дарій — перший Дарій, великий, — ходив на них і не зміг знайти ворога. Кір пішов на массагетів і загинув, і їхня цариця занурила його голову в міх із кров’ю. Кір сам заснував тут, біля ріки, своє місто, останнє, і назвав його своїм іменем. Кірополь стояв за день ходу звідси, і тепер у ньому сидів македонський гарнізон.

Олександра це тішило: він стоїть далі за Кіра. На день ходу далі.

Увечері в наметі Евмен доповів про справи. Усіх тутешніх вельмож Согду й Бактрії цар покликав на збори до Заріаспи — оголосити новий порядок, роздати сатрапії, прийняти присягу. Дехто вже виїхав. Дехто ще думав.

— Спітамен? — спитав цар.

— Думає, — сказав Евмен.

Олександр кивнув. Він пам’ятав того согдійця з рукою на серці, вихованого, стриманого, з очима, які нічого не видавали. Той дав йому Бесса і сотню коней, а просив за це тільки добре слово. Такі люди завжди просять більше потім.

За варту до півночі до табору примчав вершник із Кірополя. Він був без шолома, без щита, і від стегна до коліна був темний від чужої або своєї крові. Кінь під ним упав біля царського намету і більше не підвівся.

Гарнізони вирізані, сказав він. Не один — усі. У Кірополі, у Газі, в усіх семи фортецях по ріці, однієї ночі, наче за знаком. А під Маракандою стоїть Спітамен.

Олександр подивився на свої руки. На пальцях ще була сіра земля нового міста.

***

За десять днів до того Спітамен тримав у руках царське запрошення і думав про залізо.

Запрошення було чемне. Його писав перський писар, який знав, як звертатися до вельможі: з усіма титулами, з побажаннями довгих днів і ситих стад. Цар кличе всіх знатних людей Согду й Бактрії до Заріаспи на раду. На бенкет. Потім, мабуть, на полювання.

— У Заріаспі, — сказав Датаферн, — він тримає Бесса. На ланцюзі, як пса біля воріт.

Вони сиділи в домі Спітамена в Мараканді, у внутрішньому подвір’ї, де вода текла вузьким жолобком під виноградною лозою. Виноград цього літа вродив. Спітамен дивився на грони, що висіли над головою, важкі, сизі, і думав, що їх треба збирати через десять днів.

— Він не дурень, — сказав Спітамен. — Він не стане заковувати нас усіх на бенкеті. Він дасть нам титули і лишить наші міста своїм грекам. А наших синів візьме до себе в кінноту, щоб вони ходили за ним до Індії. Залізо буває різне.

На порозі показалася його жінка з глеком кислого молока. Вона налила їм і так само мовчки пішла. Спітамен довго дивився їй услід. На цитаделі над їхнім дахом тричі на день трубила чужа труба, і діти в місті вже навчилися наслідувати її губами.

— Коли? — спитав Датаферн.

— Тої ночі, коли він чекатиме нас у Заріаспі. У всіх семи містах разом. Щоб ніхто не встиг послати гінця в сусіднє.

Датаферн примружився, наче рахував.

— А кілька сотень греків у цитаделі над нами?

— Цитадель ми не візьмемо, — сказав Спітамен. — Ми її обложимо. Нехай він прийде її рятувати. І нехай прийде сюди, до нас, де кожна долина має два виходи, і обидва ми знаємо. Він бив Дарія на рівнині. Дарій виходив на рівнину, бо вірив, що царі б’ються на рівнині. Я не цар.