Розділ 41. Бесс

Паропаміс, Бактрія, Окс, весна — літо 329 р. до н. е.

На третій день перевалу дрова скінчилися, і мула їли сирим.

Дердас довго тримав шматок у роті, не жуючи, поки він не став теплим від слини. Так радив старий фракієць із відрізаним вухом, якого тут усі кликали Севтом, бо справжнього його імені ніхто не міг вимовити. З м’ясом їли корінь сільфію, що ріс на схилах під снігом, — він пік язик, але від нього м’ясо не стояло в горлі. Хліба не було третій день. Обози відстали десь внизу, в долині, де цар заклав чергову Александрію, і тепер наздоганяли військо лише в розмовах.

Гори тут називали Кавказом. Називали так не місцеві — місцеві мали для них своє слово, довге й хрипке, — а цареві греки, які твердили, що десь тут був прикутий Прометей. Дердас знав про Прометея небагато: той украв у богів вогонь. Тепер він розумів чому. У цих горах за вогонь можна було втерпіти і орла в печінці.

Над ними стояли вершини — білі, сліпучі, без жодного дерева. Нижче снігу росли низькі криві фісташки та теребінти, але їх вирубали в першу ж ніч. Небо було таке синє, що боліли очі, а сніг відбивав сонце знизу, і дехто вже йшов, тримаючись за плащ переднього, з червоними, запухлими повіками, нічого не бачачи.

Загін «непорядних» йшов останнім. Так наказали. Вони несли тих, хто вже не міг іти, на ношах із сарис, перев’язаних плащами, і підбирали тих, хто сів у сніг і не хотів вставати. Таких було багато. Людина сідає перепочити, стає тепло — і все. Гетайри закидали таких на коней або тягли далі за руки. А до «непорядних» ніхто не підійшов би. Вони підіймали самі.

Уранці Дердас побачив трьох, які стояли, спершись на скелю. Він гукнув, щоб йшли, бо загін відстає. Вони не ворухнулися. Він підійшов і торкнувся плеча першого. Плече було тверде, як засохла шкіра. Вони так і замерзли, стоячи, з очима, що дивилися угору, на перевал, наче досі збиралися йти. Один був з їхнього загону — Левк, що говорив у Фраді забагато.

Севт підійшов і зняв з нього плащ.

— Йому вже не треба, — сказав фракієць. — А в царя, мабуть, записано, що він не любив морозу.

Дердас хотів засміятися і не зміг: губи потріскалися до крові. Він думав про те, що цього Левка ніхто не поховає, бо земля тверда, як залізо, і що влітку тут пройдуть місцеві пастухи і знайдуть трьох чоловіків, що чекають когось на перевалі. Може, пастухи подумають, що це боги. Може, будуть їм молитися.

Удень цар пройшов повз їхній загін — не верхи, пішки, ведучи коня в поводу, з обличчям, обмотаним до очей вузькою смугою вовни. Він зупинився біля нош, на яких Дердас і Севт несли хлопця з відмороженими ногами, і поклав тому на груди свій плащ — товстий, теплий, з пурпурною каймою. Нічого не сказав і пішов далі вгору, в одному хітоні.

Хлопець заплакав. Дердас йшов далі з ношами і чув, як за спиною Севт мурмоче щось фракійською, зле, наче лається з кимось. Він сам теж хотів лаятися. Він не знав з ким. З царем, який прочитав його лист до Філи і тепер іде в одному хітоні снігом. Лаяти такого було важко. Любити — ще важче.

***

Птолемей рахував шкури.

Шкіряні покривала з наметів, зшиті по два жилами й набиті сухою соломою так туго, що ставали схожі на товстих сліпих тварин. Іншого способу перейти Окс не було. Бесс, переправившись, спалив усі човни, а дерева на пліт тут не було на день ходу в будь-який бік. Так сказали розвідники, і Птолемей записав: «Дерева немає». Потім дописав: «На день ходу». Він любив точність.

Ріка була широка — шість стадій, як виміряли ті, що вміли міряти те, чого не можна перейти, — глибока й стрімка, з піщаним дном, яке течія переміщувала, тож пали не трималися. Вода мала колір розведеної глини. Напитися з неї було можна. Птолемей це знав, бо пив її вчора ввечері, після чотирьохсот стадій безводного степу, коли люди падали в ріку обличчям і пили, поки не захлиналися. Дехто помер від цієї води до світанку. Більше, ніж загинуло в битві на Гранику. Птолемей записав число і довго дивився на нього.

Він записував усе від самого Геллеспонту — для себе, на табличках, які потім переписував на сувої і тримав у шкіряному мішку під чепраком. Ніхто про це не знав, крім його раба, який не вмів читати. Каллісфен писав історію про сина Зевса з воронами і морем, що вклоняється. Птолемей писав числа. Він підозрював, що колись числа переживуть ворон.

У день переправи цар відпустив додому фессалійських добровольців і найстаріших македонців, щедро нагородивши. Птолемей дивився, як вони відходять на захід, і думав, що цар вибрав для цього найкращий день: той день, коли ніхто в таборі не мав часу застановитися і запитати, чому саме цих, а не його. Після Фради цар навчився вибирати дні.

Переправа тривала п’ять днів. Люди лягали на шкури грудьми, трималися за шви і гребли руками, а течія зносила їх на пів стадії вниз, і там вони виповзали на пісок, мокрі, зелені від страху. Коні пливли поруч, піднімаючи морди. Дві шкури розірвалися на середині, і ріка забрала трьох агріанів так тихо, що на березі помітили це лише ввечері, коли рахували пайки.

Птолемей переплив на третій день, поруч зі своїм конем, і все перепливання думав не про воду, а про те, що таблички в мішку під чепраком можуть намокнути. Вони не намокли. Він перевірив це, перш ніж обтертися.

На п’ятий день, коли останні шкури витягали на берег і порожнили від мокрої соломи, до царського намету привели двох вершників у високих повстяних шапках. Вони приїхали з півночі, із Согдіани, від двох тамтешніх вельмож, Спітамена й Датаферна. Вельможі переказували: Бесс, що назвав себе царем Артаксерксом і носить пряму тіару, тепер у їхніх руках. Якщо цар пришле невеликий загін і невеликого військоводця — вони його видадуть.