Розділ 40. Сад в Екбатанах

Екбатани, пізня осінь 330 р. до н. е.

Коліно занило ще до світанку, і Парменіон знав, що до полудня буде дощ.

Він вийшов у сад усе одно. Виходив щоранку відтоді, як цар поставив його тут сторожити перське золото, бо лікар сказав, що старим колінам треба ходити, а не сидіти. Лікар був мідянин, перси тримали його ще за Дарія, і Парменіон слухався його так, як слухався колись добрих розвідників: не тому, що вірив, а тому, що той досі не помилявся.

Сад лежав нижче палацу, за сімома стінами. Стіни стояли кільцями одна в одній, кожна вища за попередню, і кожна свого кольору: біла, чорна, пурпурова, синя, руда, а дві найвищі мали зубці, обкладені сріблом і золотом. Коли він уперше побачив це місто з дороги, то сказав, що так фарбують глиняних ляльок для дітей. Молоді командири засміялися. Він давно помітив, що молоді сміються з його приказок трохи голосніше, ніж треба, — так сміються зі старих.

За садом підіймався Оронт, і на його вершині вже лежав сніг. У довгих кам’яних жолобах текла вода з гір, така холодна, що зуби нили. Кипариси стояли рядами, як фаланга на огляді. Перси садили дерева за шнурком, і це йому подобалося: люди, які так садять дерева, вміють чекати. Порядок у саду — це терпіння, що виросло із землі.

У такі ранки він думав про синів. Не хотів, але думав.

Про Гектора, наймолодшого, що захотів наздогнати царя на Нілі, забрав занадто багато людей на малий човен, довго плив у важкій хламиді, виліз на берег сам — і там помер. Про Ніканора, який водив гіпаспистів у всіх битвах і помер на постелі від гарячки, десь в Арії, у краї, назви якого Парменіон до того літа не чув. Про це написав Філота. Лист був короткий і сухий, і Парменіон перечитував його так часто, що віск на табличці стерся під пальцем. Філота ніколи не вмів писати про те, що болить. Він писав про фураж.

Лишився один. Старший. Найгордіший, найголосніший, той, за якого він боявся більше, ніж за двох інших разом, бо від стріл і гарячки можна берегтися, а від власного язика — ні. «Пиши мені частіше, — відповів йому Парменіон. — І будь меншим». Так він писав йому щоразу, від тієї осені, коли загинув Філіпп.

Тієї осені він думати не любив. Вона приходила сама, коли він втомлювався: Азія, його зять Аттал у сусідньому наметі, нічний гість від молодого царя і його тихе питання. Парменіон тоді не сказав ні «так», ні «ні». Він сказав: «У мене троє синів». І гість зрозумів. Уранці Аттал був мертвий, а троє синів — на найкращих місцях у війську нового царя.

Тепер місць стало менше.

За кипарисами стукнуло те, що він чув щоранку: нерівний крок, два швидкі й один повільний. Гарпал кульгав з дитинства — через це його не взяли в стрій, і через це він тепер тримав ключі від багатства, яке не снилося жодному цареві від початку світу.

— Сто вісімдесят тисяч, — сказав Гарпал замість привітання. Він задихався, на щоках горіли плями від холоду. — Останні вози з Персеполя прийшли вчора. Я звелів перелити частину в злитки, бо чаші й кубки не вміщаються. Ти не заперечуєш, стратегу?

— Я сторожу золото, — сказав Парменіон. — Якої форми воно, мені все одно. За Філіппа ми були раді й міді.

Гарпал чемно засміявся. Парменіон подивився на нього збоку: гарне доглянуте обличчя, м’які руки, персні, яких щоразу більшає. Людина, що втекла перед Іссом невідомо куди й невідомо з чим і яку цар простив і повернув до скарбниці. Цар вмів прощати друзям дитинства. Парменіон не знав, чи це добре.

— Ще одне, — сказав Гарпал. — Уночі зі сходу прийшов гонець. На верблюдах, з арабами. Варта каже — Полідамант.

Парменіон зупинився.

— Полідамант? — У грудях щось потепліло. — Так чого ж він не прийшов до мене?

Гарпал завагався на мить, довшу, ніж належало.

— Він у Клеандра, — сказав він.

***

Вони прийшли вчетвером: Клеандр, Сіталк, Менід і між ними Полідамант. Парменіон побачив їх здалека, на довгій алеї між кипарисами, і перше, що подумав, — що Полідамант схуд. Друге — що він іде, наче його ведуть.

Полідамант був його другом тридцять років. Таких друзів у Парменіона лишилося двоє, а може, й один. Він пішов назустріч, кульгаючи на ліву ногу, і розкинув руки.

Полідамант обійняв його. Обійняв міцно, надто міцно, і тримав довше, ніж македонці тримають один одного. Від нього пахло верблюдом, піском і чимось гірким, хворим.

— Ти виглядаєш як дід самого себе, — сказав Парменіон. — Скільки днів?

— Одинадцять.

— Одинадцять! — Парменіон присвиснув. — За Філіппа ми стільки їхали від Пелли до Візантія. Що там таке горить? Цар здоровий?

— Здоровий, — сказав Полідамант і не подивився йому в очі. Він дістав з-за пазухи дві складені таблички, перев’язані шнурком і запечатані. — Від царя. І від сина твого.

Від сина. Парменіон провів великим пальцем по відбитку Філотиного персня на табличці — вершник зі списом, він сам замовляв цей камінь у різьбяра в Пеллі, коли Філота вперше повів ілу в бій, — і поклав її вище. Добре вихований чоловік спершу читає лист царя.

Він сів на кам’яну лаву біля жолоба і розрізав шнурок ножем. Клеандр і двоє інших стояли навколо. Він не запросив їх сісти, бо вони були його командирами.