Розділ 39. Суд війська

Фрада (Дрангіана), жовтень 330 р. до н. е.

Тіло привезли на возі, запряженому мулами, і Гефестіон подумав, що це помилка: мули смішні. Вони трусили вухами, пирхали в холодному повітрі й не хотіли стояти. Погонич двічі вдарив переднього палицею, перш ніж віз став посеред зібраного війська, і хтось у задніх рядах засміявся.

Сміх обірвався, щойно з воза стягли рогожу.

Дімн лежав на спині, з розкритим ротом. За добу обличчя йому потемніло, рана під ребрами чорніла кіркою, і над нею вже кружляли пізні осінні мухи. Шість тисяч збройних чоловіків стояли на рівнині біля очеретів, а за ними, на насипах і возах, тіснилися обозні, жінки, купці, діти табору. Усі вони дивилися на мертвого. Гефестіон дивився на них.

Він стояв праворуч від царя, на крок позаду. Ліворуч — Кратер, на той самий крок. Вони не домовлялися про це. Так вийшло.

Олександр довго мовчав. Гефестіон знав це мовчання: цар стояв, опустивши очі, наче слова були занадто важкі, щоб їх підняти, і військо починало піднімати їх за нього. Перед Гавгамелами це тривало довше. Тут — стільки, скільки треба було, щоб передні ряди почали переступати з ноги на ногу.

— Мало не вирвали мене з ваших рук, воїни, — сказав він нарешті.

І військо застогнало, перед тим як він сказав більше.

Гефестіон упізнавав цю промову, як упізнають пісню, складену разом з кимось: він знав, де буде наступний рядок. Дімн. Нікомах. Кебалін, який двічі ходив до Філоти. Кебаліна й Нікомаха вивели наперед, і ті, бліді, стояли біля воза, не дивлячись на мертвого. Метрон, паж, що сховав Кебаліна в скрині. Імена змовників — повільно, одне за одним, і на кожному імені в рядах хтось озирався.

Потім прозвучало ім’я Парменіона.

Гефестіон побачив, як старі фалангіти в передніх рядах завмерли. Це було інше ім’я. З ним вони перейшли Геллеспонт, під ним стояли на лівому крилі в усіх трьох битвах. Цар не сказав «зрадник». Він сказав «голова» — голова змови, а Філота — рука, і тут-таки дістав з-за пояса табличку.

Гефестіон знав цю табличку. Вона лежала в кедровій скрині від Вавилона: перепис рядка з Парменіонового листа до синів, перехопленого на дорозі, прочитаного й запечатаного знову.

— «Спершу дбайте про себе, потім — про своїх, — прочитав цар. — Так ми досягнемо того, що задумали».

Він підняв табличку над головою, наче шість тисяч людей могли її прочитати. Гефестіон подумав, що ці слова міг би написати будь-який батько будь-якому синові в цьому таборі. Він подумав це й не відкрив рота.

Філоту вивели зв’язаним, у простому темному плащі обозного. Хтось подбав про цей плащ. Хтось знав, що військо стільки років бачило Філоту в пурпурі й золоті, і тепер має побачити інше. Гефестіон зиркнув на Кратера. Кратер дивився перед собою.

Ряди загули. Амінта, син Андромена, вийшов уперед і говорив голосно, обурено, бризкаючи слиною: про пиху, про перське золото, про те, що царя мало не зарізали в цих болотах. За ним вийшов Кен.

Кен говорив коротше. А потім нахилився, підняв із землі камінь з кулак завбільшки і замахнувся на зв’язаного шурина.

Цар зупинив його одним рухом руки. Кен постояв із каменем, наче забув, нащо його тримає, і випустив. Камінь гупнув об землю.

Гефестіон дивився на Кена і думав: ось людина, яка боїться сильніше за мене. Потім зрозумів, що це неправда і що різниця між ними лише в тому, що Кен підняв камінь при всіх.

Цар обернувся до Філоти.

— Македонці судитимуть тебе, — сказав він. — Говори.

***

Рук Філота вже не відчував. Мотузку затягли вночі, і пальці спершу пекли, потім задерев’яніли, і тепер він не знав, чи вони стиснуті в кулаки, чи розтиснуті. Це здавалося важливим. Кулаки — це злість. Розтиснуті долоні — благання. Він не хотів ні того, ні того.

Він слухав царя, Амінту, Кена, і на кожній промові відчував одне й те саме: це скоро скінчиться, і він скаже своє. Він умів говорити. Він говорив перед цим військом десятки разів, і воно завжди ревло там, де він хотів. Він складав промову всю ніч, у темряві, з плащем на голові.

— Македонці судитимуть тебе, — сказав цар. — Говори. — Він помовчав. — І скажи нам спершу: чи говоритимеш до них рідною мовою?

Філота глянув на ряди. Серед щитів фалангітів стояли фессалійські вершники, грецькі найманці, агріани, фракійці, писарі з Евменової писарні. Питання було таке просте, що він не побачив у ньому пастки.

— Тут, крім македонців, багато інших, — сказав він чистою аттичною грецькою, якої його навчили в дитинстві. — Говоритиму мовою, яку зрозуміє більшість.

Цар усміхнувся. А тоді обернувся до війська і сказав — не грецькою, а тією грубою македонською говіркою, якою командував у бою:

— Бачите? Він гидує навіть рідною мовою.

І пішов.

Військо ревнуло. Це був не крик — звук, який Філота чув під Гавгамелами, коли фаланга опускала сариси. Тільки тоді він чув його за спиною.

Він говорив усе одно. Говорив довго, і його слухали, бо царя вже не було. Він сказав, що Дімн не назвав його. Що Нікомах не назвав його. Що змовник, який знає, що його видали, тікає або б’є першим, а не ходить два дні до царя говорити про фураж. Що його єдиний злочин — мовчання, і за нього цар уже дав йому правицю. Він нагадав про Гавгамели. Він нагадав про брата, що згорів в Арії понад двадцять днів тому, — і голос уперше зрадив його, і в передніх рядах хтось відвернувся.