Розділ 38. Дімн

Фрада (Дрангіана), жовтень 330 р. до н. е.

Нікомах прийшов до нього в першу варту ночі, босий, з мокрим волоссям, і Кебалін спершу подумав, що хлопець знову напився і впав у канаву з водою.

— Зачини, — сказав Нікомах. — Зачини полотно.

Кебалін зачинив. Він був старший за брата на десять років, і батько, відпускаючи обох до війська, сказав йому одне: дивись за малим. Він дивився. Він дивився чотири роки — від Геллеспонту до цієї сухої, порепаної землі над озером, де місцеві називали себе дрангами і не дивилися в очі. Дивився, як Нікомах виріс, як відпустив першу бороду і зголив її, бо цар голився. Дивився, як до нього чіплявся Дімн із Халастри, невелика людина з великими словами, і не втручався, бо в таборі це нікого не дивувало, а Дімн дарував хлопцеві срібні пряжки.

— Він повів мене до храму, — сказав Нікомах. Він сів на постіль і одразу встав, і знову сів. — У місцевий храм, де нікого не було. Сказав, що відкриє мені таємницю, але спершу я мушу поклястися. Богами. Усіма. Я поклявся, Кебаліне, я думав, що він… — Хлопець затнувся. — А він сказав, що через три дні царя вб’ють.

Кебалін стояв, не відводячи очей від брата, і на мить йому здалося, що це жарт. У таборі жартували про таке — тихо, під вино, відтоді, як цар надягнув смугастий хітон. Але Нікомах не жартував. Нікомах тремтів так, що цокотіли зуби.

— Хто?

— Він назвав імена. Щоб я бачив, що це не він один. Деметрій, той, що з охоронців. Певколай. Ніканор — не той, інший. Афобет. Іолай. Діоксен. Археполь. Амінта. — Він лічив на пальцях, як дитина лічить богів Олімпу. — Він сказав, що цар зрадив македонців. Що він тепер перс, а не наш. Що ті, хто це зробить, стануть першими людьми в Македонії. А коли я сказав, що не хочу, — він витягнув меч. Там, у храмі. І сказав: або ти з нами, або ти перший.

— І ти?

— І я сказав, що з ними. — Нікомах подивився на нього вгору, і в очах були сльози. — А що я мав сказати?

Кебалін сів поруч із ним і довго мовчав. Він думав не про царя. Цар був далеко, над усім, як гора на обрії, і Кебалін за чотири роки жодного разу не говорив із ним. Він думав про те, що тепер їхня смерть — його і братова — лежала в цьому наметі між ними, як собака, і чекала, куди вони підуть. Якщо мовчати, а змова вдасться, — їх вб’є військо, як спільників. Якщо мовчати, а змова розкриється, — їх вб’є цар, як тих, хто знав. Якщо сказати — їх, можливо, вб’є Дімн. Але він один, і він дурень.

— Сиди тут, — сказав Кебалін. — Нікуди не виходь. Якщо він прийде — ти хворий.

Він вийшов у темряву і пішов до царського намету. До нього було далеко, через увесь табір, і чим ближче він підходив, тим чистішими ставали вулиці між наметами, і тим більше було варти. Біля самого намету стояли перси з жезлами — нові цареві придворні, про яких у таборі вигадували пісеньки, — і перед ними гіпасписти. Гіпаспист вислухав його — не все, він не сказав усього, лише «справа до царя, нагальна», — і засміявся.

— Усі зараз до царя з нагальними справами. Цар спить. Йди до свого лохага.

Кебалін відійшов у тінь і стояв там до світанку. Лохагові сказати таке було все одно що сказати це всьому полку. А він уже не знав, хто в полку знає Дімна.

Уранці він побачив, як до царського намету іде Філота, син Парменіона. У пурпурі, з двома слугами, непоспішно. Варта розступилася перед ним раніше, ніж він дійшов до неї. Цей буває в царя щодня.

Кебалін перестрів його, коли той виходив.

***

Ніканора спалили в Арії двадцять днів тому, і Філота сам підпалював вогнище, бо батька не було, а цар пішов з військом далі і лишив йому дві тисячі шістсот людей, щоб поховати брата як слід. Слід — це два дні. Два дні на командира гіпаспистів, сина Парменіона, що пройшов від Граника до Каспійських Воріт. Більше двох днів фессалійці витрачали на своїх слуг. Він написав батькові до Екбатан — коротко, бо довше не міг, — і тепер десь на дорозі між Дрангіаною й Мідією їхав гінець, щоб сказати старому, що в нього з трьох синів лишився один.

Хлопець стояв біля входу в царський намет — не хлопець, чоловік років тридцяти, але Філота називав хлопцями всіх, хто не вів людей у бій. Він став на дорозі так, що його не можна було обійти, і слуги потяглися до ножів, і Філота зупинив їх ледь помітним рухом пальців.

Хлопець говорив швидко і погано. Брат. Дімн. Храм. Три дні. Імена. Він називав імена, і Філота слухав їх так, як слухають перелік доставленого фуражу: Деметрій — ну, Деметрій старий буркотун, він сидів у Філотиному наметі в Задракарті і кашляв; про інших Філота чув мало або нічого. А Дімна він не знав зовсім.

— Хто такий Дімн?

Хлопець розгубився. Він не знав, як пояснити синові Парменіона, хто такий Дімн, і це було видно з його обличчя. Хтось. Із Халастри. Коханець брата.

Філота зрозумів усе до кінця, і йому стало нудно.

Він знав такі історії. Військо було ними напхане, як стара ковдра блохами. Хтось пияк вигадував змову, щоб здатися важливим у чиїхось очах. Хтось ревнивий хлопець хотів помститися старшому коханцеві й приписував йому найстрашніше, що спадало на думку. Усе це було таке жалюгідно маленьке поруч із вогнищем в Арії, що він мало не засміявся.

— Добре, — сказав він. — Я перекажу. Іди й тримай свого брата під рукою.