Розділ 37. Дарунок Набарзана

Гекатомпіл — Задракарта (Гірканія), серпень 330 р. до н. е.

Гефестіон почув це слово раніше, ніж побачив вози.

«Додому». Його казали біля вогнищ, біля конов’язей, біля джерела за містом, де вояки прали хітони, і вимовляли його не як питання, а як річ вирішену. Дарій мертвий. Персеполь спалено. Фессалійці поїхали до моря зі сріблом у саквах. Війну виграно. А виграна війна закінчується дорогою до моря.

У Гекатомпілі було сто воріт — так сказали їм місцеві, і Гефестіон не став лічити. Але на третій день після того, як до міста підійшла фаланга з Кратером, до кожних воріт тяглися вози, і на вози вантажили все: здобич із Сус і Персеполя, вавилонські килими, наложниць, дітей, народжених у поході. Хтось співав. Хтось сварився за мула. Лохаги не заважали — вони теж пакувалися.

Гефестіон пройшов поміж возами до царського намету і зупинився біля входу, бо чув, що всередині тихо. Так тихо в наметі Олександра бувало рідко, і кожного разу це означало одне.

Цар сидів на краю ложа, нахилившись, ліктями на колінах, і дивився в підлогу. Діадема, синя з білим, лежала поруч на ложі, знята.

— Вони їдуть, — сказав він, не підводячи голови. — Я не наказував. Вони просто їдуть.

— Вони думають, що ти наказував, — сказав Гефестіон. — У Персеполі, коли все горіло, хтось закричав «додому», і ти не виправив.

Олександр підвів голову. У його очах було те, що Гефестіон бачив у нього тільки двічі: у Пеллі, в ніч після Атталової здравиці, і в Тарсі, коли лікар стояв з чашею. Не страх. Щось гірше за страх — розгубленість людини, яка бігла так швидко, що не помітила, як всі інші зупинилися.

— Бесс називає себе царем, — сказав Олександр. — У Бактрії в нього військо, скіфи за рікою, індійці за горами. Якщо ми підемо зараз, через рік він стоятиме у Вавилоні. Через два — біля Геллеспонту. Усе, що ми зробили, стане набігом. Довгим, дорогим набігом за сріблом.

Гефестіон мовчав. Він знав, що цар каже правду, і знав також, що цар сказав би те саме, якби Бесса не існувало. За Бессом була Бактрія, за Бактрією — Согдіана, за Согдіаною — скіфи, а потім Індія, про яку Аристотель казав, що з її гір видно зовнішній океан. Олександр ніколи не казав цього вголос. Але Гефестіон чув це в ньому з Міези, як чують у людині серце, приклавши вухо до її грудей.

— Склич їх, — сказав він. — Спершу стратегів. Потім усіх. І не кажи їм про океан.

Олександр подивився на нього довго. Потім засміявся — уперше відтоді, як повернувся від тіла Дарія, — і встав.

Він говорив наступного ранку з воза, до кількох тисяч людей, що стояли між іншими навантаженими возами, і спершу вони слухали непривітно, зі схрещеними руками. Він не казав про славу. Він казав про те, що кожен із них знав сам: що від Геллеспонту досі немає жодного міста, яке не відпало б, щойно вони повернуться спиною. Що їхні діти в Македонії спитають, чому батьки привезли срібло, а війну лишили для них. Що Бесс вбив свого царя, і той, хто залишить такий злочин без кари, сам стане царем для таких, як Бесс. Що він нікого не тримає. Хто хоче йти — хай іде. А він піде з тими, хто лишиться, і нехай потім ніхто не каже, що царя македонців кинули македонці.

Гефестіон стояв збоку і дивився не на царя, а на обличчя внизу. Він бачив, як розтискаються руки. Як хтось попереду озирнувся на свій віз і так на нього подивився, наче віз зрадив його. А потім хтось — Гефестіон не бачив, хто, мабуть, той самий — закричав:

— Веди! Куди захочеш — веди!

І всі підхопили.

Увечері вози розвантажували мовчки. Гефестіон проходив повз них і думав про те, що цього разу крик був так само гучний, як і під Гавгамелами. Але під Гавгамелами ніхто не озирався на свій віз.

***

Багой навчився тримати обличчя в десять років, у перший же місяць після того, як його продали в царські покої. Старий євнух, що вчив його, казав: обличчя — це завіса над дверима. Хто тримає завісу засунутою, той сам вирішує, коли й кого впустити.

Завіса витримала все. Витримала ранок, коли він подавав Дарієві воду для вмивання в дорожньому наметі, і полотно відхилилося, і увійшли троє, і він стояв зі срібним тазом у руках на тому самому місці, де стояв, і дивився, як Набарзан — саме Набарзан, а не воїн за його спиною, — сам замикає золотий замочок на царському зап’ясті тими самими пальцями, якими на нарадах підносив цареві печатку. Витримала дорогу до Гірканії, коли Набарзан відділився від Бесса і взяв його з собою, як беруть у дорогу найціннішу річ, що її можна буде продати. Витримала лист, у якому Набарзан просив у македонського царя слова на безпеку, і те слово, коли воно прийшло.

Тепер вона мала витримати цей намет.

Намет був великий, як царське шатро під Іссом, і Багой з першого погляду зрозумів чому: це і було те саме шатро. Ті самі килими з левами. Ті самі золоті світильники на ланцюжках. Він сам колись чистив їх попелом. А тепер під ними сидів інший, молодий, невисокий, з рудуватим волоссям і головою, трохи схиленою до лівого плеча, і на голові в нього була Дарієва діадема.

Набарзан лежав ниць. Довго. Довше, ніж лежав колись перед Дарієм. Потім підвівся і через перекладача довго лічив дари: коні нісейські, золотий посуд, вино з Халібону. А наостанок — не обертаючись, лише відступивши вбік — його.

— Багой, — сказав Набарзан. — Він служив Дарієві. Дарій любив його більше за всіх. Він танцює так, як у Сусах танцювали при Артаксерксі. Він знає, як царі їдять, як сплять і як просинаються. Він — усе, що лишилося від двору Ахеменідів.