Розділ 36. Золоті кайдани

Екбатани — Гекатомпіл, червень — липень 330 р. до н. е.

Мурів було сім, і кожен вищий за попередній, і зубці кожного були пофарбовані своїм кольором: білим, чорним, пурпуровим, синім, рудим, а два останні, внутрішні, викладені сріблом і золотом. Парменіон читав про це в Геродота ще за Філіппа і не вірив. Тепер він стояв на золотому мурі Екбатан і дивився вниз, на шість кілець, що спускалися пагорбом, як лави театру, і думав, що таке місто будують не для того, щоб тримати ворога зовні. Таке місто будують, щоб тримати щось усередині.

Усередині було срібло. Сто вісімдесят тисяч талантів — усе, що звезли з Вавилона, Сус, Персеполя, і те, що чекало тут, у літній столиці Ахеменідів. Дарій пішов звідси за п’ять днів до того, як прийшли македонці, і взяв із собою сім тисяч талантів, три тисячі вершників і шість тисяч піхоти. Битися втретє він так і не насмілився.

Цар покликав його вчора увечері й сказав усе сам, не через гінця і не через Гефестіона. Сказав добре — цар умів казати добре. Скарби Азії треба довірити тому, хто не втече з ними і не втратить їх. Шляхи від Мідії до всіх сатрапій треба довірити тому, хто знає війну краще за всіх. Шість тисяч македонців — йому. Гарпал — йому під руку, рахувати. А фессалійці й усі союзні вершники еллінів ідуть додому: війну за Елладу закінчено, Персеполь спалено, кожен отримає плату й ще дві тисячі талантів зверху на всіх.

Фессалійці. Ті самі, що тричі тримали ліве крило — під Граником, під Іссом і під Гавгамелами. Його фессалійці.

Парменіон вислухав і подякував за довіру, і цар обійняв його — цар досі обіймав старих, і це досі діяло. А вже виходячи, на порозі, цар додав, наче дрібницю:

— Філота йде зі мною, з гетайрами. Ніканор — з гіпаспистами. Без твоїх синів я Дарія не візьму.

Він сказав це як похвалу. Парменіон прийняв це як похвалу. А вночі не спав.

За довгі роки війни він навчився читати накази так, як читають місцевість перед битвою: не те, що видно, а те, що з цього випливає. Випливало таке. Військо йде на схід без нього. Без фессалійців, які звикли слухатися його. А там, де цар, — обидва його сини, на очах, під рукою. А він — тут, за сімома мурами, зі ста вісімдесятьма тисячами талантів і шістьма тисячами вояків. З таким сріблом і таким військом людина, яка захотіла б, могла б стати ким завгодно. І саме тому її сини їдуть з царем.

Уранці він знову дивився з муру, як фессалійці виїжджають через сім воріт на захід, до моря, зі сріблом у саквах. Дехто з них, проїжджаючи під муром, підводив руку. Він підводив у відповідь. Епокілл, син Поліейда, що мав провести їх до моря, проїхав останнім і довго дивився вгору, на нього, і Парменіон не зрозумів, чи той прощається, чи питає.

За спиною кульгав Гарпал — веселий, доброзичливий, з табличками під пахвою.

— Стратегу, — сказав він. — Тепер ми з тобою сторожа найбільшої комори в світі. Ти стережеш двері, я рахую мішки. Подумай, як нам заздритимуть.

Парменіон подивився на нього і вперше за весь похід подумав, що цей веселий каліка, якому цар уже раз пробачив, — єдина людина в Екбатанах, про яку цар думає краще, ніж про нього.

***

Грек не вмів уклонятися.

Дарій помітив це ще у Вавилоні, давно, коли Патрон Фокеєць уперше привів до нього своїх найманців. Грек опускався на коліно, як його вчили, але опускався поспіхом, задерши голову, і так само поспіхом зводився, наче це була вправа в палестрі. Тоді це смішило царських родичів. Тепер ніхто не сміявся.

Намет був малий, дорожній. Велике царське шатро залишилося під Іссом, друге — під Гавгамелами, а третього він уже не замовляв. У відхилений вхід тягло холодом з гір і димом табірних вогнищ, і за входом, було чутно, бактрійські вартові говорили між собою своєю мовою і сміялися.

— Царю, — сказав Патрон грецькою, і євнух Бубак, що стояв біля ложа, підхопив перською, хоч Дарій зрозумів би і так. — Ми тебе не зрадимо. У нас немає іншого дому, крім твого намету. Македонець нас не помилує: під Граником він вирізав тих, хто здавався. Тому слухай мене, царю. Бесс і Набарзан готують тобі лихо. Я не знаю, коли. Але їхні люди вже ділять твоїх коней. Став свій намет серед наших. Чотири тисячі греків — це мур, який бактрієць не перестрибне.

Дарій довго дивився на нього.

Патрон був сивий, засмаглий до чорноти, з руками геометра або тесляра, і в його голосі не було ні лестощів, ні страху — лише втома людини, яка каже очевидне й не вірить, що її послухають. Дарій знав, що грек каже правду. Він знав це з того ранку в шатрі, коли він вимовив вголос молитву за Олександра і побачив обличчя Бесса. У тому обличчі не було ні жалю, ні подиву. Тепер він знав, що там було. Там було те, з чим дивляться на коня, що зламав ногу: чи довезе він до міста, чи зарізати тут.

Але він був цар. Цар аріїв і персів, Ахеменід, і цар, який ставить свій намет серед найманців, бо боїться власних родичів, уже не цар. Коли це побачать бактрійці, вони підуть уже не за Бессом, а підуть самі, і тоді чотири тисячі греків не застоять від цілої Азії.

І було ще одне, чого він не казав нікому. У тій самій молитві він просив: якщо не я — то він. Ахурамазда не обрав його. Ахурамазда не обрав і Бесса. Хто він такий, Дарій, щоб ховатися від волі бога за грецькими щитами?

— Я вірю тобі, Патроне, — сказав він, і Бубак перекладав повільно, слово за словом, наче сам не хотів доказувати. — Але якщо мене покинуть мої, я волію померти серед них, ніж жити серед чужих. Я не змінюватиму свого намету. Іди.