Розділ 35. Вогонь

Персеполь, травень 330 р. до н. е.

Таїда не пила з ними врівень. Птолемей знав цю її звичку — вона підносила чашу до губ частіше за всіх і випивала менше за всіх, і надранку, коли чоловіки лежали покотом, вона пам’ятала кожне слово кожного з них. В Афінах цього вчать не гірше, ніж риторів — словесності.

Зал Ста колон пахнув вином, печеним м’ясом і трояндами, що вже почали втомлюватися у вінках на головах. Флейтистки грали ту саму пісню знову, і ніхто вже не перебивав їх. Третій день бенкетували після жертв за успіх походу в гори, і третій вечір цар лежав на почесному ложі біля скринь із кедру, з вінком із плюща на насупленому чолі, і сміявся не тоді, коли сміялися інші.

Птолемей привів Таїду, як і обіцяв. Він сказав собі, що робить це для неї: вона другий місяць нудьгувала в обозі серед жінок усіх народів, що не знали ні Софокла, ні дотепу, і їй треба було людей, для яких слово щось важить. Але це була не вся правда, і він знав це ще дорогою, коли велів їй вдягнути зелений хітон, а не шафрановий. Зелене на тлі пурпуру видно з усього залу.

Розмова знову дійшла до Ксеркса. Вона завжди доходила до Ксеркса в ці вечори, як вода доходить до найнижчого місця. Хтось із гетайрів пригадав статую біля північних сходів. Хтось — Саламін. Хтось сказав, що в Афінах досі стоять чорні від сажі камені старого храму Афіни, вкладені в мур Акрополя, щоб кожен пам’ятав.

І тоді заговорила Таїда.

Вона не встала. Вона лише трохи підвелася на лікті, і край зеленого хітона сповз із плеча, і ті, хто сидів поруч, замовкли раніше, ніж вона вимовила перше слово.

— Я пройшла за вами всю Азію, — сказала вона, і голос її був неголосний, такий, що доводилося нахилятися. — Я терпіла пил, спеку і ваших македонських флейтисток. І сьогодні мені відплачено за все: я лежу в палаці перських царів. Але солодше було б інше. Солодше було б з танцем і сміхом підпалити дім Ксеркса, що спалив Афіни, — власною рукою, на очах царя. Щоб у світі казали: жінки, що йшли за Олександром, помстилися за Елладу краще за всіх стратегів і навархів.

На мить запала тиша, а потім зал вибухнув — оплесками, реготом, стуком чаш об столи. Хтось скочив і закричав «До смолоскипів!», і його стягли назад, сміючись. Це була гра. Це ще була гра.

Птолемей не плескав. Він дивився на царя.

Цар не сміявся. Він дивився на Таїду — довго, пильно, з напіврозтуленими губами, і в цьому погляді не було ні жадоби, ні гніву. Птолемей знав цей погляд. Так Олександр дивився в Гордії на вузол, коли вже знав, як із ним упорається, але чекав, щоб хтось сказав: не розв’язати. Так він дивився на посланців Дарія, що пропонували пів царства. Наче чужі слова не давали йому нічого нового, а лише відчиняли двері, перед якими він давно стояв.

«Йому лише потрібно, щоб хтось сказав це раніше за нього». Гефестіон сказав це вчора, біля вікна, над чашею. Птолемей тоді засміявся. Тепер він дивився, як Таїда повільно піднімає чашу до царя, і зрозумів, що це він, Птолемей, син Лага, привів сюди того, хто скаже. І що він це знав, коли вибирав зелений хітон.

Цар підвівся на ложі. Вінок зсунувся йому на брови, і він підсунув його вгору тильним боком долоні.

— Смолоскипи, — сказав він.

***

Смолоскип був важчий, ніж він чекав, і смола падала з нього гарячими краплями на кам’яні плити, і там, де падала, лишалися чорні цятки, що ще диміли.

За ним ішли всі. Флейтистки грали, не попадаючи в лад одна з одною, хтось бив у бубон, хтось співав діонісійський гімн, і їхні вінки з плюща й троянд мигали в світлі смолоскипів. Він чув за спиною їхній сміх, і сміх був такий самий, як під Фівами, коли фаланга першою вдерлася в місто, — легкий, нестерпний, не дуже людський.

Він не був п’яний. Так він сам собі сказав, спускаючись сходами з Залу Ста колон, і ступені під ногами були тверді, і думки були тверді. Він думав про це від дня, коли побачив вісімсот таврованих на дорозі. Від дня, коли Парменіон стояв в Ападані й казав своє «це твоє». Від дня, коли стояв над кам’яним Ксерксом і не знайшов відповіді. Відповідь була проста, вона завжди була проста: елліни не повірять у помсту, якої не побачать. А вогонь тераси побачать далеко. Про нього розповідатимуть у Коринфі, а Антипатрова Аркадія стане тим, чим є: далекою бійкою.

Не вистачало лише одного. Щоб це був не наказ. Щоб це вийшло з вина, зі співу, з уст афінянки — а цар лише підвівся й пішов попереду, як за Діонісом. Наказ лишається в табличках. Витівка — у піснях.

Палац Ксеркса стояв вище за інші, на власній платформі, і на його дверних одвірках кам’яний цар ішов під парасолею, яку тримав над ним слуга. Варта біля сходів розступилася, побачивши царя, і він розгледів обличчя вартових: вони все зрозуміли і раділи. Хтось із них крикнув, що цар палить перське, бо вже не хоче тут жити, а значить, — додому. Додому! Крик підхопили.

Він чув це слово і не зупинився, щоб виправити. Нехай. Сьогодні кожен міг чути в цьому вогні те, що хотів.

Усередині було темно, і стеля втрачалася в темряві так високо, що світло смолоскипа до неї не діставало. Але він знав, що вона там. Він чув її запах — сухий, гіркуватий, ліванський, той самий запах, що в темряві Есагіли, де він доторкнувся до рук Бела. На мить він зупинився, і за спиною зупинилися всі.

І тоді він почув те, що почув у Сусах на троні Дарія, коли долоні не лягли в чужі сліди. Цей дім був збудований не для нього. Але не для нього були збудовані й вавилонські ворота, і трон у Сусах, і вся ця земля від Геллеспонту до цих гір, і він уже володів усім.