Розділ 34. Тераса

Персеполь, січень — квітень 330 р. до н. е.

Спершу вона почула тканину.

Не крики — крики стояли над містом із самого ранку, рівні, як шум дощу, і до них вона вже звикла. А тут, за стіною комори, у господарських покоях, тріщала тканина. Довго, сухо, з присвистом, як тріщить лише добрий пурпур, коли його ріжуть не ножицями, а мечем. Ірдабама знала цей звук. Вона сама шила ці шати для дружини господаря, і три зими тому її побили за те, що вона необачно порізала край однієї з них.

За стіною сміялися. Потім хтось сказав слово, й сміх обірвався.

Вона сиділа між двома глечиками для зерна, вищими за неї, підібравши коліна до підборіддя, і дихала в рукав, щоб не чути було навіть дихання. Господар загинув у горах із Аріобарзаном. Господиня з дітьми вчора побігла до воріт тераси, думаючи, що за сходами царських палаців буде безпечно, а ворота були зачинені. Скарбник Тірідат тримав їх зачиненими перед своїми, щоб відчинити їх чужим. Де тепер господиня, Ірдабама не знала і не дозволяла собі думати.

За стіною залунало залізо об залізо.

Вона зрозуміла, що там відбувається, ще до того, як зрозуміла слова. Двоє схопилися за одну шату. А потім слова дійшли до неї самі, бо вона знала цю мову з дитинства, від батька. Батько її був йонієць з Мілета, каменотес, один із тих, кого царські писарі записували на глиняних табличках одним словом — «яуна», йонійці, — і видавали на місяць три міри ячменю й глек вина. Він підновлював на сходах Ападани старі, ще Дарієві рельєфи — двадцять три данники, що несуть цареві дари, — вирізав наново стерті носи й пальці, вибиті роги й копита, і помер із кам’яним пилом у грудях, коли їй було вісім. Мати дала їй перське ім’я. Батько дав грецьку мову.

І цією мовою за стіною хтось завив:

— Рука! Рука моя!

І голос другий, хрипкий, задиханий:

— А не хапай першим.

Потім кроки, топіт, хтось упав, хтось витягнув його. Потім тиша, і в тій тиші Ірдабама почула, як хтось спокійно, непоспішливо дорізає ту саму шату навпіл.

Двері комори відчинилися, коли світло в щілинах уже пожовтіло. У дверях стояло троє. Один тримав під пахвою оберемок розірваного пурпуру. Другий підняв спис і тицьнув ним у темряву між глечиками, не дивлячись, як тицяють у скирту сіна, щоб перевірити, чи немає там пацюка.

Вістря дзенькнуло об глечик за долоню від її обличчя.

— Я гречанка, — сказала вона. Гучно, чітко, наче диктувала писареві. — Мій батько з Мілета.

Спис завис у повітрі.

Третій, той, що стояв позаду, старший, з подертою червоною стрічкою на шоломі, відсунув спис рукою й нахилився до неї. Він дивився довго, прискіпливо, як оцінюють коня, і вона витримала цей погляд, бо не знала, що ще можна зробити.

— Перську знаєш?

— Знаю.

— Палацові потрібні такі, що знають дві мови, — сказав він. — Цар не велів чіпати палаців. Там ти будеш ціла. Тут — ні.

Він сказав це без жалю й без ласки, як кажуть про погоду, і простягнув їй руку.

Коли вона виходила з дому, вона бачила в господарських покоях на підлозі пурпур у клаптях і на ньому, наче забуту рукавицю, чоловічу кисть. Лише на вулиці вона помітила, що досі стискає в кулаці жменю ячменю з глечика.

***

Парменіон піднімався сходами тераси повільно, не через старість, а тому, що сходи тут були зроблені для повільного ходу: низькі, широкі, такі, що ними можна було завести коня, і людина, що йшла ними, не могла бігти, навіть якби хотіла. Тут усе було задумане для того, щоб людина йшла до царя довго й встигла змаліти.

Уздовж сходів ішли кам’яні люди з дарами. Лідійці з чашами, ефіопи зі слоновим бивнем, вавилоняни з горбатим биком, скіфи з конем, індійці з глечиками золотого піску. Йонійці з тканиною. Парменіон зупинився біля йонійців. Греки в цій кам’яній черзі йшли поміж іншими народами, ані першими, ані останніми, з однаково покірними обличчями. Хтось із них, мабуть, сам і вирізав себе в цьому камені. Парменіон думав, що це така ж правда про Азію, як і та, яку розповідають у македонському таборі за вином, і що ніхто з тих, хто за вином, сюди так і не подивиться.

Увесь вчорашній день місто внизу грабували. Цар віддав його війську до заходу сонця, а палаци велів не чіпати. Парменіон виконав наказ і поставив варту на сходах. Але надвечір, коли знизу стало тихіше, до нього дійшли слова, які хтось сказав біля царського вогнища, і ті слова були про вогонь. Вогонь за Афіни. Вогонь за Акрополь. Вогонь за тих вісімсот без рук і вух, що їх цар обдарував сріблом, одягом і землею тут, бо вони соромилися повертатися додому.

Цар прийняв його в Ападані, серед лісу стовпів таких високих і тонких, що кедрова стеля над ними здавалася далекою, як небо. Він стояв біля західного портику й дивився на рівнину, і з ним були Гефестіон і Каллісфен.

Парменіон не став чекати, поки їх попросять вийти.

— Царю, у таборі кажуть, що ти хочеш спалити це. — Він повів рукою по стовпах, по стелі. — Я не вірю. Але якщо це правда, дозволь старому сказати два слова, поки не пізно.

Цар обернувся. Він не здивувався. Парменіон побачив це й зрозумів, що цар чекав його — саме його, саме з цими словами.