Розділ 33. Трон Дарія

Суси і Перські Ворота, грудень 331 — січень 330 р. до н. е.

Ноги не діставали до підлоги.

Олександр зрозумів це не одразу. Спершу були сходи — шість сходинок сірого каменю, кожна вища за звичну на пів долоні, щоб той, хто підіймається, ступав повільно. Потім трон, золотий, з поручнями у вигляді левів, і над ним багряний полог на золотих стовпцях. Він сів. Уперше в житті він сів на місце, зроблене не для нього, і відчув це не думкою, а тілом: сидіння було глибоке, поручні розставлені широко, і стопи зависли над каменем, наче в хлопчика на батьковій лаві.

Дарій був високий. Олександр знав це від полонених, від Сісіґамбіди, від Птолемея, який бачив його обличчя під Гавгамелами. Але знати — це одне. А сидіти в заглибині, яку лишило чуже тіло, — інше.

Унизу, у залі з кам’яними стовпами, де кожна капітель тримала на плечах двох кам’яних биків, стояли друзі, вельможі Абуліта, сатрапа, що здав Суси так само легко, як Мазей — Вавилон, і довгим рядом євнухи палацу в тих самих шатах, у яких вони стояли перед Дарієм. Він бачив, що вони дивляться не на нього. На його стопи.

Паж здогадався раніше за дорослих. Він метнувся до стіни, де стояли низькі столики з чорного дерева, схопив перший-ліпший, вибіг сходами і підсунув його цареві під ноги. Олександр поставив на нього стопи. Стало зручно.

І тоді старий євнух у першому ряду заплакав.

Він плакав без звуку, не ховаючи обличчя, і сльози текли по безбородих щоках у зморшки біля рота. Олександр знаком покликав перекладача.

— Царю, — сказав той тихо, перепитавши євнуха. — З цього столу їв Дарій. Він просить пробачення. Він не може дивитися.

Олександр відчув, як тепло піднімається до вух, і зрадів, що зал темний. Він уже знімав стопи зі столика, щоб веліти його прибрати, коли знизу пролунав регіт.

Філота реготав голосно, на весь зал, закинувши голову, і золота застібка на його плащі тремтіла.

— Не прибирай, царю! — Він підняв руку. — Це ж знак. Ти поставив ноги на стіл свого ворога. Кращої прикмети жоден жерець не вигадає.

Дехто засміявся слідом. Потім інші. Сміх розкотився поміж кам’яних биків, і євнухи стояли в ньому, як каміння в потоці.

Олександр опустив стопи назад на столик. Він не сміявся. Він дивився на Філоту і думав, що той сказав те саме, що сказав би він сам, аби встиг, — і що тепер це були слова Філоти, а не його, і зал сміявся з Філотового жарту, а не з царського. «Цар Азії — нашими руками». Він не читав тієї таблички у Вавилоні. Він знав її на пам’ять і так.

Між друзями він помітив Демарата Коринфянина — старого, сивого, батькового гостя, того, що колись приїхав до Пелли мирити сина з батьком. Демарат не сміявся теж. Демарат плакав, як євнух, тільки не беззвучно: схлипував і тер очі кулаком.

— Яка радість оминула еллінів, що померли раніше, — сказав він, і голос його тремтів, — і не побачили Олександра на троні Дарія.

Зал знову загув — цього разу схвально. Олександр кивнув старому, і той поклав руку на серце.

Уночі, коли зал спорожнів, він повернувся сюди сам, з одним світильником, і знову сів на трон. Столик стояв там, де його лишили. Він поклав руки на левині голови поручнів — золото там було витерте до блиску, до теплої гладкості, долонями тих, хто сидів тут раніше: Дарія, Арсеса, Оха, Артаксерксів, Даріїв і Ксерксів — цілої верениці рук.

Його долоні лягли трохи не туди. Він посунув їх. Вони все одно лягли не туди.

***

Кросна принесли вранці, разом із вовною.

Вовна була добра, фарбована пурпуром, скручена в тугі мотки, і Сісіґамбіда, не торкаючись, бачила, що її пряли вправні руки. Кросна були македонські — високі, з глиняними тягарцями на нитках, збиті з темного дерева. З ними прийшли дві жінки в грецькому одязі, і перекладач пояснив, що цар посилає їх, аби вони вчили царівен ткати. Щоб ті мали заняття в довгі зимові дні.

Статіра, старша онука, почервоніла. Дріпетіда, менша, подивилася на бабу, не розуміючи, чого та мовчить. Малий Ох зацікавився тягарцями і скубнув одного пальцем, і той гойднувся, зачепивши сусіда, і тихе клацання глини об глину було єдиним звуком у покої.

У Персії тчуть рабині. Тчуть полонені, куплені, ті, кого за провину відіслали з жіночих покоїв до майстерень. Доньки царя ткали хіба що в тих оповідях, які співають греки про своїх царів із їхніми свинячими стадами. Вона пам’ятала Вавилон, куди її везли слідом за військом, і старий палац тут, у Сусах, де понад п’ятдесят років тому вона входила нареченою, і знала кожен коридор, і знала, що тепер будь-яка служниця, якщо захоче, візьме тут столик і поставить на нього кросна. Столики тепер служили для чого завгодно. Вона чула вчора, для чого.

Вона не вигнала грецьких жінок. Вона нічого не сказала. Вона сіла на підлогу, не на килим, а на голу цеглу, і сиділа так до полудня, і жінки навколо неї плакали, а вона ні. Так сидять у Персії по померлих.

Ополудні прийшов він.

Він увійшов без гетайрів, з одним перекладачем, і коли побачив її на цеглі — зупинився, і вона побачила, що він зрозумів сам, без пояснень. Він завжди розумів швидко. Це було в ньому найнебезпечніше.

Він сів навпроти неї, на ту саму цеглу, підібравши ноги. Перекладач розгублено стояв, бо тепер усі, крім нього, сиділи на підлозі.