Розділ 32. Ворота Іштар

Вавилон, жовтень — листопад 331 р. до н. е.

Мазей звелів відчинити ворота ще вдосвіта, щоб не відчиняти їх при всіх.

Воротарі зволікали. Вони не знали, чий він тепер. Мазей не підганяв. Він стояв під аркою, у глибокій тіні, де цегла ще тримала нічну вогкість, і слухав, як скриплять бронзові завіси, як посувається засув, завтовшки з людське стегно, як за воротами, на дорозі, сопуть і переступають коні.

За ним стояли сини. Брохубел, старший, у лускатому панцирі під пурпуровим кандисом, і Антибел, молодший, ще без жодного шраму. Обидва — з іменами Бела, бо їхня мати була вавилонянкою і хотіла, щоб боги її міста знали їх у лице. Вона давно померла. Мазей іноді думав, що це місто він рятує заради неї, і щоразу соромився цієї думки, бо вона була надто гарна, щоб бути правдою.

Правда була простіша. Під Гавгамелами він мав у руках перемогу. Він тримав старого македонця за горло, бачив, як прогинається його крило, і ще трохи — може, на одну молитву, — і крило зламалося б. А потім позаду, з пилу, долетів крик. Не наказ. Крик: цар утік. Мазей пам’ятав, як його вершники озиралися — не на ворога, а через плече, туди, де мав стояти Дарій, — і як він сам озирнувся, хоч знав, що озиратися не можна.

— Батьку, — сказав Брохубел. — Їх уже видно.

Далеко на рівнині, понад зеленими смугами каналів, над пальмами, вставав пил. Не такий, як під Гавгамелами. Рівний, неквапливий, пил війська, яке йде не тікати і не наступати, а приймати своє.

Він думав про це всі дні від Гавгамел. Що він купує? Життя. Своє і синів. Ціна — Вавилон. Не тільки ворота — все: скарбниця в палаці, міцна цитадель, у якій можна було б сидіти рік, вісімдесят тисяч людей, що вже вийшли на мури й чекали, щоб хтось сказав їм, кому кланятися.

І ще одне питання він ставив собі, і не міг відповісти, і тому ставив знову. Чи зробив би Дарій те саме?

Він знав відповідь. Дарій зробив. Під Іссом і під Гавгамелами Дарій купив своє життя — не воротами, а спиною. Він повернув колісницю, і за це заплатили ті, хто лишився стояти. Мазей служив Охові, Арсесові, Дарієві і бачив, як вони купують: отрутою, обіцянкою, чужою кров’ю. І тепер він — такий, як вони.

— А якщо він уб’є нас біля воріт? — тихо спитав Антибел.

— Тоді він дурень, — сказав Мазей. — А дурень не виграв би Гавгамел.

Краєм ока він бачив Багофана — хоронителя цитаделі й скарбниці, повного, рухливого, з ласкавим обличчям. Багофан звелів устелити дорогу квітами й вінками, поставити обабіч срібні вівтарі й курити ладан, а за ним уже тягли подарунки: стада, табуни, клітки з левами й пантерами. Багофан не бився під Гавгамелами. Багофан хотів, щоб македонець запам’ятав саме його, і Мазей мовчки дав йому цю радість. Хто перший віддає скарбницю, той перший і відповідатиме за неї.

Вони виїхали з міста, коли сонце піднялося над пальмами. Попереду, їм назустріч, їхали десятеро фессалійців — ті, з якими поїхав його гінець. Тепер вони поверталися з відповіддю, і він бачив по їхніх обличчях, яка вона.

Македонець їхав у колісниці. Не на коні — у колісниці, як їздили перські царі. Мазей це помітив, і щось у ньому стиснулося, як стискається рука, коли торкнешся чогось знайомого в темряві.

За ним військо йшло бойовим строєм. Не розпущене, не на відпочинок — фаланга, кіннота, легкі піхотинці, все шикуванням, як на рівнині. Македонець не вірив воротам.

Мазей зліз із коня. Сини злізли за ним. Він опустився на коліна в пилюку, на пелюстки, розкидані Багофановими слугами, і торкнувся землі чолом, як торкався її перед Дарієм.

Коли він підвів голову, македонець уже стояв над ним. Молодий. Нижчий, ніж він думав. Обличчя обвітрене, на щоці свіжа подряпина.

— Мазей, — сказав македонець грецькою, і хтось за ним одразу переклав перською, хоч Мазей зрозумів і так. — Це ти тримав мого Парменіона за горло.

— Я, царю.

— Ще трохи — і задушив би.

Мазей промовчав. Македонець дивився на нього довго, з цікавістю, без гніву. Потім простягнув руку й підняв його з колін — сам, своєю рукою, при всіх, при Багофані з його левами.

— Ти будеш сатрапом Вавилона, — сказав він.

За його спиною хтось із македонців голосно втягнув повітря. Мазей не обернувся подивитися, хто. Він дивився на руку, яка ще тримала його лікоть, і думав, що за все життя жоден Ахеменід не торкався його руки.

***

Ворота були сині.

Олександр знав Вавилон із сувоїв. Геродот писав про мури, якими можна проїхати колісницею четвериком, і Аристотель у Міезі сміявся з нього, бо той вірив жерцям. Але про синє Геродот не писав. Мабуть, не вмів знайти для цього слова. Олександр теж не знайшов. Воно було глибше за море біля Тира і густіше за небо над Сівою, і з нього, з глазурованої цегли, виходили звірі — жовті бики із загнутими рогами й білі пружні істоти з тілом змії, лев’ячими передніми лапами й пташиними задніми, з роздвоєним язиком, — ряд над рядом, до самого верху, і кожен ступав уперед, назустріч тому, хто входив.

— Мушхуш, — сказав халдей, що йшов біля колісниці, і показав на змієподібного звіра. — Звір Мардука.

За ворітьми тяглася дорога процесій, вимощена білим каменем, і обабіч неї по синіх стінах ішли леви, сотні левів, з роззявленими пащами, з гривами, викладеними жовтим. Ішли туди ж, куди й він. Дорогу встелили квітами, і колеса колісниці давили їх, і над дорогою стояв солодкий важкий дух — пелюсток, ладану зі срібних вівтарів, людського поту. Люди стояли на дахах і мурах і кричали щось, чого він не розумів. Попереду йшли маги в білому й співали. Халдеї співали інакше, нижче, і їхній спів не зливався з перським, а йшов поруч, як друга ріка.