Розділ 31. Прогалина

Гавгамели і Арбела, 1–5 жовтня 331 р. до н. е.

Птолемей не пам’ятав, як вони пройшли крізь піхоту. Пам’ятав лише звук — тріск лози, глухий, мокрий, як коли ступаєш у болото, — і те, що кінь під ним двічі спіткнувся, і двічі він чекав падіння, а падіння не було.

Потім піхоти не стало. Перед ним були золоті яблука.

Яблуконосці стояли щільно, щит до щита, і на їхніх обличчях не було страху, лише зосередженість людей, що дочекалися свого дня. Вони підняли списи золотими яблуками до неба, вістрями до коней, і перший ряд гетайрів наштовхнувся на них, як хвиля на мол, і розбився, і став кашею з коней і людей, і через ту кашу пішов другий ряд.

Птолемей рубав. Він не бачив, кого. Він бачив руки, плечі, шийні пластини лускатих панцирів, золото, кров на золоті. Його меч застряг у чомусь і не виходив, і він кинув його й вихопив дротик із сагайдака біля коліна, і ще один, і бив ними згори вниз, як б’ють рибу острогою. Хтось ухопив його за ногу, тягнув униз. Кінь ударив задом, і рука відпала.

Колісниця була зовсім близько.

Висока, золота, з вирізаними на боках крилатими биками, і на ній — він. Не тіара над морем голів, як під Іссом. Обличчя. Довге, вузьке, з чорною завитою бородою, з підведеними очима, як у жінки, — і в тих очах не було боягузтва. Птолемей запам’ятав це надовго, хоч потім ніколи цього не написав. Там була втома. Така глибока, наче цей чоловік не спав не одну ніч, а всі ночі від Ісса. Він тримав у руці лук, але не стріляв. Він дивився на Олександра.

Олександр був на два кінські тулуби попереду Птолемея і кричав щось, чого Птолемей не чув. Він метнув списа.

Спис пройшов повз царя. Він увійшов візничому в груди нижче ключиці — візничий стояв поперед Дарія, з віжками в обох руках, — і той складався повільно, наче хотів сісти, і віжки виповзли з його пальців.

Перси навколо колісниці закричали. Птолемей не знав перської, але це слово знав, бо чув його під Іссом. Вони кричали, що вбито царя. Вони бачили, як упав чоловік на царській колісниці, і цього було досить. Крик пішов назад, від ряду до ряду, швидше за коней.

Дарій нахилився. Підхопив віжки сам.

Коні рвонули вбік, потім назад, і колісниця повернула на одному колесі — Птолемей бачив, як друге колесо відірвалося від землі й знову вдарилося об неї, — і пішла. Не вперед. Назад, крізь своїх, крізь яблуконосців, що розступалися, і крізь тих, хто розступитися не встиг.

Олександр закричав. Цього разу Птолемей чув, що.

— Дарію!

Не «стій», не «бийте». Ім’я. Так кличуть того, хто йде геть посеред розмови.

Колісниця вже була в пилу. Олександр ударив Букефала п’ятами, і старий кінь рвонув, і за ним рвонули гетайри, ті, хто ще був на конях, і за ними — уся та сила, що мала тепер лише одну мету.

Птолемей скакав третім чи четвертим, і пил забивав йому рот, і він думав одне — так ясно, наче вирізьблював на камені: це вже вдруге. Двічі цей чоловік стояв перед ним, і двічі повертав коней. І двічі Олександр кричав йому вслід ім’я.

Десь позаду, ліворуч, — далеко, ледве чутно в цьому гулі — заграла сурма. Не македонська. Чи македонська? Птолемей не обернувся.

***

Парменіон відправив першого гінця, коли Мазей обійшов його вдруге.

Фессалійці трималися, хоч перська кіннота накочувалася на них хвилями, кожна наступна свіжіша за попередню, і хоч ліве крило розтяглося так, що Парменіон, стоячи на пагорбі за ним, бачив прогалини між ілами, як щербини в зубах. Але Мазей не тиснув у лоб. Мазей ішов в обхід. Його вершники виходили лівіше, потім ще лівіше, загорталися за край, і старий бачив, як повільно, неминуче, так, як повільно сповзає підталий берег, його крило стає серпом, а потім стане кільцем.

Потім стало гірше.

У фаланзі, праворуч від нього, там, де Сімміїв полк мав іти за царем, відкрилася дірка. Парменіон бачив, як це сталося: цар пішов клином на Дарія, і полки праворуч пішли за ним, а Сімміїв полк зупинився, бо побачив, що ліве крило гнеться, — зупинився допомогти, правильно зупинився, — і між ним і тими, хто пішов, розверзлася смуга порожньої землі. І в ту смугу, як у прорваний мішок, посипалися вершники. Індійці. Перси. Сотні. Вони не кинулися на фалангу ззаду, як мали б. Вони промчали крізь прогалину далі, назад, у тил, туди, де стояв обоз.

Парменіон покликав гінця.

Він не любив цього слова — «допомога». За сорок років він вимовив його на війні двічі, і обидва рази вже про це шкодував. Він пам’ятав, як Філіпп колись під Херонеєю сказав йому: не проси, Парменіоне, бо той, кого ти просиш, запам’ятає це довше, ніж ти. Філіпп знав людей.

— Скажи цареві, — сказав він гінцеві, молодому фессалійцеві з пораненою щокою, — що ліве крило в небезпеці. Що Мазей обходить нас. Що обоз під ударом. Нехай пришле допомогу.

Гінець помчав. Парменіон дивився йому вслід, доки вершник не зник, і подумав, що той не знає, куди скакати: цар був десь попереду, у пилу, і гнав Дарія. А гнати Дарія — це єдине, чого цар не перерве ні заради кого.

Другого гінця він послав, коли впав Філіпп, син Менелая, командир фессалійців. Не вбитий — кінь під ним, — але фессалійці на мить зам’ялися, і Мазей це побачив, і вдарив туди. Парменіон сам поїхав у той пролом. Бачити все одно було нічого — тільки пил і крик, — і він поїхав, і став там, де мав стояти Філіпп, і фессалійці побачили його білу бороду й закричали, і вирівнялися.