Розділ 30. Серпи

Гавгамели, 1 жовтня 331 р. до н. е., ранок

Голос кликав його здалека, з того боку води, і він довго не хотів відгукуватися.

У сні не було нічого. Ні матері, ні змій, ні старого з Гомером, ні темряви за кедровими дверима в Сіві. Була вода — тепла, густа, без дна, і він лежав у ній, як у дитинстві лежав у теплій ванні в Пеллі, коли нянька Ланіка забувала про нього, і він думав, що так буде завжди.

— Царю.

Утретє. Далі — рука на плечі, суха, важка, знайома.

Він розплющив очі. Над ним схилилося обличчя Парменіона — біла борода, почервонілі від безсоння повіки, зморшки, як річища на висушеній землі. За пологом було світло. Не сіре світанкове, а вже жовте, денне.

— Сонце зійшло, — сказав Парменіон. — Люди поїли. Я наказав. Перси стоять на рівнині з ночі. — Він помовчав. — Як ти можеш спати, наче вже переміг?

Олександр сів на ложі. Тіло було легке, голова — чиста, як джерельна вода. Він давно так не прокидався. Може, з Пелли.

— А хіба ні? — сказав він і усміхнувся. — Хіба ми не перемогли вже тим, що нам більше не треба ганятися за Дарієм по спаленій країні? Він вийшов, Парменіоне. Він сам вийшов на рівнину і стоїть. Більше мені нічого не треба було від богів.

Старий нічого не відповів. Він випростався, і Олександр помітив, що це дається йому важко, в два рухи, з рукою на коліні. І ще помітив — не думкою, а тим, що в ньому тримає рахунок, — що цей чоловік сьогодні нагодував його військо без нього. І військо поїло.

Пажі несли зброю. Сицилійський хітон, підперезаний туго. Подвійний лляний панцир — взятий із перського обозу під Іссом, наче Дарій сам його дарував. Шолом роботи Теофіла, залізний, але вичищений так, що сяяв, як срібний. Нашийник із того ж заліза, висаджений камінцями. Меч, подарований царем Кітіона, настільки легкий і виважений, що рука забувала про нього. Пояс — дар родосців, робота старого Гелікона, надто красивий для битви, і саме тому він його надягав.

Надворі чекали коні. Букефал стояв окремо, в поводі в конюха, сивий на морді, з втомленими очима старого вояка. Олександр підійшов, поклав долоню йому на шию, і кінь повернув голову й доткнувся губами до його ліктя.

— Ще не зараз, — сказав він коневі тихо. — Ти мені потрібен на те, що буде потім.

Він об’їжджав ряди на іншому коні, гнідому, молодому, від правого крила до лівого й назад. Він говорив з фессалійцями — довго, бо сьогодні їм і старому тримати ліве крило проти втричі більшої кінноти Мазея. Він говорив із греками. Він проїжджав повз фалангу, і фаланга ревіла йому навздогін, і цей рев котився за ним від полку до полку, як хвиля по лісу сарис.

У центрі, перед гіпаспистами, він зупинився. Переклав дротик у ліву руку, підняв праву до неба. Військо затихло.

— Зевсе, — сказав він, і голос його було чути далеко. — Якщо я справді від тебе…

Він сам почув це «якщо». Почув, як воно вийшло з нього саме, без дозволу, і полетіло над військом, і тисячі людей його чули. Він не зупинився.

— …то оборони і дай силу еллінам!

Аристандр, у білій хламиді й золотому вінку, закричав і простягнув руку вгору. Над головою царя, високо, кружляв орел. Він стояв у повітрі, не ворушачи крилами, а потім повільно поплив на схід, туди, де стояв Дарій.

Військо заревло. Олександр дивився на орла, поки той не став цяткою, і думав про те, що орли завжди кружляють над військами перед битвою, бо пам’ятають, що буде після. І що це нічого не змінює. І що він усе одно вдячний орлові.

Він зліз із гнідого. Конюх підвів Букефала. Старий кінь став під ним так, як ставав завжди перед боєм, — зібраний, твердий, із піднятою головою, і забув про свої роки.

***

З колісниці Дарій бачив усе.

Він стояв високо, на помості золотої колісниці, і вітер смикав кінці білої пов’язки на його кітарісі. Навколо нього стояли ті, хто мав право цілувати царя, — родичі, тисяча вершників у лускатих панцирах, і перед ними — тисяча яблуконосців, варта, що ставить списи на землю золотими яблуками вниз. Сонце било в ті яблука, і здавалося, що цар стоїть над полем, де замість колосся росте золото.

Неподалік фиркали слони. Далі, на розрівняній землі, стояли колісниці. Перед ним і обабіч — військо сорока народів, від Бесса на лівому крилі до Мазея на правому, і так далеко, що кінців лінії він не бачив. Він знав їх за переліками, які читали йому вчора ввечері.

А навпроти — вони.

Мало. Так мало, що це саме по собі здавалося насмішкою. Коротка лінія, глибока, щільна, і за нею — друга, така сама, наче македонець чекав удару ззаду. Над фалангою стирчали сариси — однакові, довгі, нерухомі, як щетина на хребті дика. Ліворуч, на краю, він шукав одну точку — і знайшов. Блиск. Шолом, який сяяв на сонці, як дзеркало, посеред темної маси кінноти.

Він.

Потім Дарій помітив те, чого не чекав.

Македонська лінія рухалася. Не вперед, на нього, як мала б, — вбік. Праворуч, для нього — ліворуч, скосом, крок за кроком, усією лінією відразу, наче її тягли за мотузку. На найдальшому краю, де сяяв шолом, кіннота вже виходила за ту смугу, де селяни з волокушами три дні рівняли землю. За тією смугою росли кущі, були камені й ями, і жодна колісниця не пройшла б там і десяти кроків.