Розділ 29. Затемнення

Тигр і Гавгамели, вересень — 1 жовтня 331 р. до н. е.

Тигр був не такий, як Євфрат. Євфрат лежав, а цей біг.

Дердас стояв по коліна у воді біля берега й відчував, як вона тягне його за литки — не сильно, наполегливо, як тягне дитина за поли, коли хоче кудись повести. Брід знайшли розвідники вище за течією, там, де ріка розливалася ширше й мілішала. Мілішала — так казали. Із берега видно було лише каламутну воду, що крутилася вирами, і на тому боці низький глинистий берег, і більше нічого: ні мостів, ні човнів, ні ворога. Перси не стерегли Тигру. Ніхто не знав чому. Евдам сказав, що знає, і більше нічого не сказав.

Вище по течії, просто у воді, вже стояла кіннота — двома рядами, кінь до коня, щоб ламати течію для піших. Коні хропли й перебирали ногами, вершники лаялися. Нижче, теж у воді, стояла друга лава — ловити тих, кого понесе.

— Зброю над головою, — сказав Сосикл. — Щит на сарису, сарису на плече, і тримай обома руками. Якщо впадеш — кидай усе. Чуєш? Усе. Цар заплатить за щит. За тебе ніхто не заплатить.

Цар ішов попереду. Дердас бачив його здалеку — білий гребінь на шоломі, рука, піднята над водою, що показувала, куди ставити ногу. Він ішов пішки, як усі, і вода сягала йому до грудей.

Ліпп ішов поруч. Ліпп був молодий, із поповнення, що наздогнало їх у Тирі, з сусідньої з Дердасовою долини, і всю дорогу від Євфрату розпитував, чи правда, що в Азії є ріки, які течуть угору. Дердас казав, що неправда. Тепер, ступивши у воду, він уже не був певен.

Дно було з каміння, круглого й слизького, і каміння рухалося. Не під ногою — саме собою: течія котила його, і Дердас чув крізь воду, як воно стукає, глухо, наче хтось далеко б’є молотом у кузні. Вода дійшла до пояса. Потім до грудей. Холодна, хоч сонце пекло потилицю. Щит над головою важчав із кожним кроком, і руки тремтіли, і він думав тільки про одне: наступний крок. Наступний.

Ліпп закричав.

Дердас не бачив, як це сталося. Він бачив лише, як поруч щит Ліппа хитнувся, перекинувся й поплив, і на його місці у воді з’явилася голова, і рука, і знову голова, вже нижче. Течія взяла хлопця легко, як листок. Дердас кинув сарису. Він не думав про те, що робить, — потім, увечері, він так і не зміг пригадати, коли саме кинув. Він стрибнув за течією, і вода збила його з ніг, і він теж поплив, але його рука вже тримала щось — волосся, хітон, ремінь, — і він тримав це, поки ногами шукав дно і не знаходив, і знову шукав.

Їх винесло на нижню лаву. Чиїсь руки — кінні, з того боку — вхопили Дердаса за плечі. Він не відпускав.

На східному березі Ліпп довго блював водою. Він лежав на боці в глині, і з рота в нього текла бура вода, і він дивився на Дердаса очима, в яких не було нічого, крім здивування.

— Я бачив дно, — сказав він нарешті, коли зміг говорити. — Там темно. І тихо. Там зовсім тихо, Дердасе. І хтось тримав мене за ногу.

— Камінь, — сказав Дердас.

— Ні. — Ліпп сів. Зуби в нього цокотіли. — Це було дно Аїду. Я знаю. Там нікого немає, і всі там.

Дердас нічого не відповів. Він обмацав пояс, торбу на ремені і зрозумів, що торби немає. Ремінь був цілий, а торби не було. У торбі лежали два оболи, кресало, запасна підошва для сандалії — і мідне дзеркало з Фів, із ручкою-дівчинкою, призначене для Філи.

Він подивився на ріку. Вона бігла так само, як і раніше, бура, швидка, байдужа, і нічого на ній не пливло.

Дердас чекав, що йому стане шкода. Не стало. Йому стало легко — так легко, що він злякався цієї легкості більше, ніж ріки, і довго сидів у мокрій глині, не підводячись, поки Сосикл не штурхнув його в плече й не сказав, що сарису його виловили нижче і що за неї доведеться подякувати фессалійцеві, який її знайшов.

***

Місяць почав темніти після першої варти.

Парменіон помітив це не на небі, а на землі: тінь від намету, що лежала на піску чітко, як вирізана, раптом розмилася, розтеклася, і він підвів очі. З лівого краю повного місяця щось від’їдало світло — повільно, рівно, як іржа від’їдає залізо. За той час, що потрібен, аби обійти табір, місяць став наполовину чорний, і в тій чорноті зажевріло червоне, як у вуглині, на яку подули.

Табір зрозумів не відразу. Потім хтось закричав, і крик пішов від вогнища до вогнища, і за ним — брязкіт: вояки били мечами в щити, били в казани, як б’ють у селах, коли треба відігнати від місяця тих, хто його їсть. Хтось молився вголос. Хтось плакав.

Парменіон пішов між вогнищ. Він робив це сорок років: ішов між вогнищ у ніч перед битвою чи після неї, торкався плечей, казав слово тут, слово там, і вояки, що бачили його білу бороду, заспокоювалися, бо старий іде спокійно — отже, ще не кінець. Тепер він ішов, і його не бачили. Дивилися вгору.

Біля одного вогнища стояли фалангіти з полку Кена, і старший серед них, сивий, з перебитим носом, говорив голосно, щоб чули всі:

— …і боги відвернулися. Тягне нас на край світу, проти волі богів. Ріки ми переходимо, які ніхто не переходив, і небо вже гасне над нами. Що ще має статися, щоб він зупинився?

Парменіон зупинився поруч. Сивий побачив його й замовк. Але не опустив очей.

— Місяць темніє, бо так буває, — сказав Парменіон. — Я бачив таке тричі. Він повернеться до ранку.