Розділ 28. Молитва Дарія

Пелла, Сирія, Тапсак, Ассирія, весна — серпень 331 р. до н. е.

Антипатр читав листи не в тому порядку, в якому їх привозили, а за вагою.

Першим ліг на стіл лист із Фракії. Мемнон — не той родосець, що помер під Мітиленою, а свій, стратег, якого цар лишив стерегти фракійські племена між Гебром і морем, — підняв їх сам. Гонець, ще в пилюці з дороги, розповідав, захлинаючись: одриські вожді пішли за ним, дві залоги перейшли на його бік, третю вирізали, а сам Мемнон розсилає по горах людей зі сріблом. Антипатр вислухав, не перебиваючи, і спитав лише одне:

— Яким сріблом? Македонським чи перським?

Гонець не знав. Антипатр і не чекав, що він знатиме. Але подумав, що треба буде дізнатися.

Другий лист прийшов із Коринфу, від начальника залоги на Акрокоринфі, і був короткий, як усі листи від людей, що звикли писати на щиті. Агіс, цар Спарти, збирає військо. Найманці, що врятувалися з-під Ісса, — вісім тисяч, — висадилися на Тенарі й чекають платні, а платню дають перські навархи з Карії: тридцять талантів і десять трирем ще позаторік, тепер, кажуть, більше. Агісів брат тримає майже весь Крит. Пелопоннес дивиться на Спарту й рахує.

Антипатр поклав другий лист поверх першого і довго дивився на них обох, ніби вони могли помінятися місцями.

Йому було шістдесят вісім років. Він пам’ятав Філіппа ще хлопцем, що повернувся із заручників у Фівах, служив йому все його царювання і знав, що на війні найгірше — не сильний ворог, а два слабкі з двох боків. Цар забрав в Азію все найкраще: фалангу, гетайрів, молодих. Лишив йому дванадцять тисяч піших і півтори тисячі вершників — досить, щоб тримати Грецію в страху, якщо Греція боїться. Якщо Греція перестане боятися, цього не вистачить ні на що.

Значить, спершу північ, вирішив він. Швидко. Мемнон хоче не царства, Мемнон хоче, щоб із ним говорили. Із ним поговорять. А потім — на південь, поки Агіс рахує своїх найманців і чекає, хто перший до нього прийде.

Третій лист пахнув смирною.

Він знав цей запах раніше, ніж побачив печатку. Олімпіада писала довго, на двох аркушах папірусу, великими, нетерплячими літерами, що налазили одна на одну. Антипатр прочитав аркуші двічі, як читав усе, що йшло від неї, — щоб потім, коли до царя дійде її переказ, знати, що вона писала насправді.

Вона вимагала. Ключів від храмової скарбниці в Егах — бо жерцям, писала вона, потрібна рука, яка пам’ятає богів, а не рахує дарики. Права самій призначати жриць до Додони, звідки вона родом. Людей для своєї варти — молодих, з добрих родин, а не тих калік, що їх він їй присилає. І ще, у самому кінці, недбало, наче мимохідь:

«Мій син написав мені з пустелі. Бог відкрив йому таємницю, яку він повідає тільки мені, коли повернеться. Тільки мені, Антипатре. Подумай про це, коли наступного разу писатимеш йому, що я заважаю тобі правити».

Антипатр відклав аркуш.

Він подумав не про таємницю. Таємниці царів його цікавили лише тоді, коли за ними стояло військо. Він подумав про те, що цар написав матері раніше, ніж йому. Що з Єгипту в Пеллу йшов гонець, і гонець цей не приніс жодного слова для намісника Македонії, а приніс слово для неї. І що Олімпіада знала про це і хотіла, щоб знав і він.

Відкликаних не повертають живими. Він бачив це при Філіппові. Він бачив це при Олександрові — Аттала, Амінту, Лінкестійців. Його власний зять, Олександр Лінкестієць, уже два роки сидів у ланцюгах при царському обозі, і ніхто не знав, коли цар про нього згадає.

Він узяв табличку і написав цареві. Писав він завжди коротко: довгі листи читаються як виправдання.

«Мемнон підняв Фракію. Агіс у Тенарі з вісьмома тисячами найманців, гроші перські. Іду на північ, потім на південь. Потрібні гроші й люди. Твоя мати здорова».

Останнє речення він перечитав і не викреслив.

Кассандр, його старший, увійшов, коли він уже запечатував. Високий, блідий, з тим вічним кашлем, через який цар не взяв його в Азію і через який Кассандр не пробачив цареві нічого.

— Виступаємо на світанку, — сказав Антипатр. — На Гебр.

Кассандр кивнув. Потім побачив на столі аркуші, що пахли смирною.

— А їй ти що відповіси?

Антипатр згорнув аркуші, перев’язав їх ниткою й поклав у скриньку, де вже лежали інші такі самі, перев’язані тією ж ниткою.

— На її листи не відповідають, — сказав він. — Їх зберігають.

***

Статіра вмерла на світанку, на третій день після того, як військо вирушило від Тира на схід.

Вона не скаржилася. Вона ніколи не скаржилася — ні в шатрі під Іссом, ні в Мемфісі, ні в дорозі, у критому возі, що трусився на камінні сирійських шляхів так, що в Сісіґамбіди боліли зуби. Вона просто перестала їсти, потім перестала пити, потім перестала відповідати, і її обличчя, яке колись у Сусах називали найкрасивішим в Азії, стало схожим на обличчя ляльки, що її довго носили в руках.

Сісіґамбіда тримала її голову на колінах. Дочки сиділи поруч. Старша не плакала, тільки дивилася на материні руки, тонкі, сині, на персні, що зсувалися з пальців. Молодша плакала за двох.

У сірому світлі, яке сочилося крізь полотно воза, Статіра розплющила очі.