Розділ 27. Лінії з борошна

Ракотіда і Мемфіс, початок 331 р. до н. е.

Парменіон бачив за життя чимало міст — узятих, спалених, відбудованих, — але жодного ще не бачив до того, як воно з’явилося.

Між морем і озером Мареотідою лежала вузька смуга вапнякового берега. На ній тулилося рибальське село Ракотіда: очеретяні оселі, сіті на жердинах, перекинуті човни, собаки, що гавкали на македонських коней так, наче ті прийшли по їхню рибу. Навпроти, за протокою, тягнувся довгий низький острів, звідки вітер ніс запах гнилих водоростей. Фарос. Цар уже тричі від ранку розповідав, як уві сні до нього прийшов сивий старий і проказав із Гомера: «Острів посеред моря, що хвилями б’ється, лежить перед Єгиптом, — Фаросом люди його називають». Парменіон чув це тричі і щоразу кивав.

Дінократ із Родосу ходив по березі з мотузкою й кілками. Високий, гарний, з руками каменяра, хоч був не каменяр, а будівничий. Про нього розповідали, що колись він пробився до царя, натершись олією й накинувши левову шкуру, як Геракл, і запропонував витесати з гори Афон статую Олександра, що тримає в одній руці місто, а в другій — чашу, з якої тече ріка. Цар тоді спитав, чим годуватимуть те місто. Дінократ не знав. Парменіонові ця історія подобалася — не через Дінократа, а через питання.

Тепер Дінократ розмічав вулиці. Широка — від моря до озера; друга, ще ширша, — навхрест, уздовж берега; решта — рівними смугами, як борозни. Тут буде агора. Тут — храми еллінських богів, а тут — Ісіди, бо єгиптяни мають бачити, що цар шанує їхніх. Тут пройде мур. Цар ходив за ним слідом, вимахував руками, сперечався, сміявся і сам забивав кілки, і Парменіон дивився на це з пагорба так, як дивляться на сина, що вперше вийшов орати.

Крейди бракувало. Її привезли трохи, і за ранок вона скінчилася. Хтось із будівничих згадав, що у вояків у торбах є ячмінне борошно, і за мить уздовж мотузок уже бігали гіпасписти, сиплючи борошно з долонь, як сіють. Лінії лягали на сірий вапняк білими стрічками. Місто проступало на землі, як візерунок на тканині, коли її розгортають.

Гектор бігав разом з усіма. Наймолодший, пізня дитина, хлопець, що народився тоді, коли Парменіон уже думав, що синів у нього досить, — він сміявся, обсипаний борошном до ліктів, і з ним сміявся цар.

— Гекторе! Тримай лінію рівно! — гукав цар. — Ти ж маєш знати, що таке мури, з таким іменем!

— Я тримаю, царю! Це земля крива!

Парменіон усміхнувся мимоволі. Філота в цьому віці вже командував ілою і ніколи не сміявся при царях. Ніканор був мовчазний, як батько. А Гектор — Гектор був ні в кого. Може, в матір.

Птахи прилетіли з озера.

Спершу кілька чапель, потім зграї качок, потім щось дрібне, сіре, незліченне, і через мить над берегом стояла хмара, з якої сипався крик. Птахи сідали на білі лінії й клювали. Вояки махали плащами, кидали каміння — птахи злітали й сідали знову. За той час, що потрібен, аби тричі перейти табір, від агори не лишилося нічого. Від храму Ісіди — пляма. Від муру — кілька пошматованих рисок.

Парменіон подивився на царя.

Цар стояв посеред того, що мало бути головною вулицею, і обличчя в нього було біле, як те борошно. Парменіон знав цей вираз. Він бачив його колись давно в Пеллі — так застигає обличчя людини, що наштовхнулась на непоправне й ще не знає, що з цим робити. Тоді хлопчик довів усім, що вони помилялися. Тепер довести було нічого: птахи їли місто, і проти цього не було ні списа, ні слова.

Аристандр знайшовся раніше, ніж хтось устиг злякатися вголос.

— Добрий знак, царю! — Він підняв руки, широкі рукави розвівалися на вітрі. — Місто, яке ти засновуєш, буде таке багате, що годуватиме людей з усіх народів, як годує сьогодні птахів з усіх країв!

Цар обернувся до нього — і обличчя повернулося. Спершу колір, потім усмішка, потім голос. Він засміявся, наказав принести ще борошна і подвоїти лінії.

Парменіон тихо зітхнув. За сорок років походів він не пам’ятав, щоб Аристандр бодай раз витлумачив знак так, як цареві не хотілося б. Але він пам’ятав і інше: поки віщуни кажуть «добре», вояки не бояться, а коли вояки не бояться, вони доходять туди, куди треба. Віщун — теж зброя. Не найгірша.

Він зійшов з пагорба до Дінократа.

— Вода, — сказав він. — Нілу тут немає, озеро солоне. Звідки місто питиме?

— Канал від Канопського рукава, — відповів Дінократ, не відриваючи очей від мотузки. — І цистерни під кожним кварталом. Цар уже питав.

Уже питав. Парменіон кивнув і відійшов. Колись про воду цар питав його. Тепер він питав сам і раніше.

Увечері Гектор прибіг до батькового намету, ще білий від борошна, з очима, що світилися.

— Батьку, цар кличе мене плисти з ним до Мемфіса. На його кораблі, з друзями. — Він замовк, хапаючи повітря. — Ти дозволиш?

Він був уже не в тому віці, щоб питати дозволу, і обидва це знали. Але спитав. Парменіон подивився на його руки, на борошно в зморшках пальців, як у мірошника.

— Іди, — сказав він. — Тільки помий руки. Цар сидітиме з тобою за одним столом.

***

— Альфа, — казав граматист. — Бета. Гамма.

Дівчата повторювали. Старша, Статіра, вимовляла кожну літеру так, ніби то було щось непристойне, і щоразу кривила губи. Молодша, Дріпетіда, співала їх, як дитячу лічилку, і граматист — старий грек, якого цар приставив до царівен ще в Тирі, — терпів, бо, співаючи, вона запам’ятовувала швидше. Найшвидше запам’ятовував малий Ох. Йому минав восьмий рік, і він уже писав на воску своє ім’я грецькими літерами, криво, але сам.