Розділ 26. Амон

Паретоній і Сіва, зима 332/331 р. до н. е.

У Паретонії вода була солонувата, і Птолемей, напившись, довго спльовував.

Від Мемфіса вони спустилися до моря, а звідти йшли берегом на захід — тисячу шістсот стадій, як нарахували крокоміри, між морем, що вранці було сіре, а до полудня ставало зеленим, як олія у глечику, і пустелею, яка поки що поводилася чемно. Колодязі траплялися щодня, пастухи-лівійці гнали кіз, у ярах ріс колючий чагарник, і гетайри казали, що це не похід, а прогулянка. Птолемей не сперечався. Тільки бачив, що цар щоранку дивиться не на захід, куди вела дорога, а ліворуч, на південь, де за пасмами дюн нічого не було.

У Паретонії їх зустріли посли з Кірени. Привезли золоті вінки, триста бойових коней і п’ять колісниць-четвериків, просили дружби й союзу. Цар прийняв вінки, коней віддав у гетайрську кінноту, колісниці оглядав довго, гладив долонею бронзові оковки на ободах. Посли пішли задоволені. Птолемей подумав, що кіренці приїхали не так заради дружби, як подивитися: чи справді цей цар такий, яким його малюють, і чи не заверне він після Амона до них. Вони поїхали, так і не дізнавшись.

З Паретонія повернули на південь. Цар узяв небагатьох — дві іли гетайрів, агему гіпаспистів, лучників, агріанів; решта лишилася на березі. Воду везли в бурдюках на верблюдах, яких дали кіренці, і провідники-аммонійці, сухі смагляві люди з обличчями, як у старих сандалій, казали, що на чотири дні вистачить.

На четвертий день бурдюки сплющилися, як шкура з виїденого плоду.

Птолемей ішов пішки, ведучи коня, бо кінь почав спотикатися. Язик у роті став чужим, шкіряним, і, коли він пробував облизати губи, той шкрябав, як пемза. Попереду гіпасписти несли щити на спинах, і щити блищали так, що боліли очі. Хтось смоктав камінець. Хтось мочився в долоню і дивився на неї, не наважуючись. Ніхто не говорив про повернення вголос, але Птолемей чув, як про нього мовчать.

Цар ішов на чолі колони, теж пішки, з непокритою головою. Він не озирався.

Хмари прийшли з півночі, з моря, якого вже не було видно, — спершу сірою смугою над дюнами, потім стіною. Птолемей не повірив очам: він бачив, як вони насуваються, але не вірив, доки перша крапля не вдарила йому в лоба, важка, тепла, як плювок. Потім ще одна. Потім небо прорвалося.

Люди кричали. Знімали шоломи й підставляли під воду, розстеляли плащі, тягнули їх за чотири кінці, щоб збирати калюжу посередині, лягали на спину з розкритими ротами. Коні лизали мокрий пісок. Аристандр, мокрий до кісток, стояв на дюні з піднятими руками і щось виспівував про Зевса, і ніхто з ним не сперечався. Птолемей пив із шолома, і вода пахла бронзою, потом і медом, і нічого смачнішого він не пив за все життя.

Коли злива вщухла, він присів біля провідника. Старий аммонієць викручував полу свого плаща і не здавався здивованим.

— Він каже, що таке буває, — переклав тлумач. — Раз на кілька зим. Його дід бачив такий дощ двічі.

— А Аристандр каже — Зевс.

Тлумач переклав і це. Провідник знизав плечима: одне іншому не заважає.

Птолемей подумав, що так і є. І що через десять років ніхто не питатиме старого аммонійця, а спитають Аристандра. Він витер шолом краєм плаща. Вітер тим часом повернув і тепер дув уже не з моря, а з півдня — рівний, сухий, гарячий, наче з відчинених дверей пекарні.

***

Пісок спершу біг по землі, як вода через пороги, — низько, струменями, засипаючи сліди тих, хто йшов попереду. Потім піднявся до колін. Потім до пояса. До полудня небо стало жовтим, сонце — блідим кружалом, на яке можна було дивитися не мружачись, і колона зупинилася, бо не бачила сама себе.

Вони лежали під плащами, прикривши носи й роти, а пісок шурхотів по тканині, як дощ по солом’яному даху. Птолемей тримав повід, намотаний на кулак, і час від часу смикав, щоб переконатися, що кінь ще там. У зубах скрипіло. У вухах скрипіло. Він думав про Пеллу, про річку Лудій взимку, про сніг на Бермії — і ця думка не допомагала.

Коли буря вляглася, світ був інший. Дюни, які вчора стояли праворуч, тепер стояли попереду. Купки каміння, що їх провідники складали на шляху здавна, від батьків і дідів, зникли. Аммонійці сварилися між собою пронизливими голосами, тицяли руками в різні боки, і тлумач, послухавши, сказав Птолемеєві те, що Птолемей і сам уже зрозумів: вони не знають, куди йти.

Цар сидів на камені й їв фініки, випльовуючи кісточки на долоню. Він вислухав провідників, кивнув і нічого не наказав. Птолемей знав цей спокій — він бачив його під Галікарнасом і під Тиром. Це був не спокій, а очікування: цар чекав, що щось станеться, і ніколи не сумнівався, що станеться саме з ним.

Ворони сіли на в’юк із ячменем. Два, великі, чорні, з сивиною на шиях. Птолемей бачив воронів і раніше — вони йшли за військом від самого Геллеспонту, як ідуть за кожним військом, бо там, де військо, завжди є чим поживитися. Ці подзьобали мішок, зірвалися, полетіли на південь, сіли на гребінь дюни і там чекали.

— Ведуть, — сказав хтось із гіпаспистів.

Слово побігло по колоні швидше, ніж біг пісок. Цар підвівся, обтер руки об хітон і пішов за птахами.

Цілий день ворони летіли попереду, сідали, чекали, злітали знову. Увечері, коли колона розтяглася і хтось відбився в сутінках, вони кричали, і на той крик відсталі виходили до вогнищ. Птолемей бачив це сам. Він пильно дивився на птахів, шукаючи, у чому підступ, — і не знайшов. Це були звичайні ворони. Вони летіли туди, де вода.