Розділ 25. Газа

Газа і Пелусій, вересень — листопад 332 р. до н. е.

Діад сказав, що місто не взяти, і сказав це так, як майстри облогових машин кажуть правду: без перепрошень і без бажання подобатися.

Птолемей стояв поруч і дивився туди ж, куди всі. Газа височіла на пагорбі за двадцять стадій від моря, і пагорб цей не був схожий на жоден пагорб у Македонії. Він виростав із рівнини раптово, крутий, жовтий, і на ньому, як вінок на голові, сиділи мури. А довкола був пісок. Не такий, як на морському березі, що твердне від води, а дрібний, легкий, як борошно, і тік під ногою, і в ньому грузли колеса навіть порожніх возів.

— Машини не підійдуть, — сказав Діад. — Вежа важить стільки, що в цьому піску відразу сяде по осі. А навіть якби підійшли — вони будуть знизу. Таран б’є в мур там, де стоїть. А тут він стоятиме під горою і битиме в гору. Царю, це не Тир. Тир стояв у морі, але на рівному.

Інші механіки мовчали і кивали. Птолемей подивився на царя. Він чекав гніву — він давно чекав гніву, щоразу, коли хтось говорив Олександрові «неможливо», і щоразу помилявся. Цар не сердився. Він слухав Діада так уважно, наче той розповідав йому цікаву загадку, і в очах у нього з кожним словом механіка світлішало.

— Тоді треба, щоб машини стояли не знизу, — сказав він. — Треба, щоб вони стояли там, де мур.

Діад замовк.

— Вал, — сказав Олександр. — Довкола міста. З того боку, де мур найслабший, і з усіх інших. Висотою з пагорб. І на вал — машини.

Птолемей побачив, як Діад відкрив рот і закрив його. Механік рахував. Усі вони рахували — Птолемей теж: скільки людей, скільки кошиків піску, скільки днів, скільки мертвих, бо з мурів будуть стріляти в тих, хто сипле, як стріляли з тирійських човнів у тих, хто ніс каміння.

— Царю, — сказав хтось зі старих, обережно. — Єгипет попереду. Газа нікуди не дінеться. Іти можна й повз неї.

Олександр обернувся до нього, і в кутиках його губ жила та сама усмішка, яку Птолемей знав з Міези — усмішка хлопчика, якому сказали, що на це дерево залізти не можна.

— Можна, — погодився він. — А тоді кожен старий чоловік від Єгипту до Сус знатиме, що є місто, якого Олександр не взяв. Важче це зробити — тим більше вони налякаються, коли почують, що зроблено.

Увечері Птолемей записав це слово в слово. Він довго думав, чи це мудрість, чи божевілля, і збагнув, що з Олександром це стає зрозумілим лише потім: те, що вдалося, називають мудрістю. Тому він не написав ні того, ні іншого. Лише слова.

Наступного ранку військо взялося за кошики. З Тира морем везли машини, ті самі, що пробили мур острова. Птолемей чув, як старі фалангіти казали один одному, насипаючи пісок: ми прийшли сюди воювати, а навчилися носити землю. У Тирі — в море, тут — на гору. Далі — мабуть, до неба.

Птолемей цього не записав.

***

Птах був темний, без помітних знаків, і Олександр не побачив його, доки той не вдарив.

Він стояв біля вівтаря в білому, з вінком на голові, і тримав у руці перше волосся, зрізане з чола бика, щоб кинути його у вогонь, — і тоді відчув удар у голову, не сильний, але такий несподіваний, що він хитнувся. Вінок сповз на вухо. На плече посипалася суха земля. Він підвів очі і побачив птаха, що низько, тяжко відлітав у бік валу.

Усі навколо замовкли. Стало так тихо, що було чути, як тріскає жир на вівтарі.

Птах сів на машину — одну з тих, що вже стояли на недосипаному валу, з туго натягнутими тетивами з жил, — і заплутався в них крилом. Він бився, кричав і не міг вирватися, і кілька вояків вилізли на машину, щоб його зняти, а тоді зупинилися — бо зрозуміли, що це знак, і дивились на царя.

Олександр кинув волосся у вогонь. Він довершив жертву так, як робив це сотні разів, без поспіху, і лише тоді покликав Аристандра.

Віщун довго дивився туди, де бився птах. Потім на царя. Аристандр був старий телмесець, що служив ще Філіппові, і він ніколи не тлумачив знаки так, як цареві хотілося, і завжди — так, як цареві треба було. Олександр давно зрозумів, що це не одне й те саме.

— Царю, — сказав Аристандр. — Ти візьмеш це місто. Птах у твоїх машинах — це Газа. Але він спершу вдарив тебе. Бережися сьогодні. Сьогодні не підходь до мурів.

Він послухався.

Це було важче, ніж він думав. Він стояв зі своїми гіпаспистами на краю валу, за постріл від муру, і дивився, як інші сиплять пісок, як інші підтягують машини, як з мурів летять стріли, і кожна стріла, що впала в пісок далеко від нього, була йому докором. Люди задирали голови і дивилися, де цар. Цар був позаду.

Він думав про Ахілла. Ахілл теж сидів у наметі — тільки не з волі віщунів, а з власного гніву. І тоді загинув Патрокл.

Пополудні брама Гази розчинилась, і з неї викотилися араби. Без панцирів, в білих плащах, з довгими списами і смолоскипами, і вони бігли по піску так, наче пісок їх не тримав, швидко, безгучно. Вони кинулися на машини. Загорілася перша, та, де бився птах. Македонці з валу потекли назад, вниз, спотикаючись у піску, і хтось упав, і на нього наступили.

Олександр дивився на це стільки, скільки міг. Тобто дуже недовго.

— Щит, — сказав він, і хтось вклав йому в руку щит. Він не обернувся, щоб побачити, чи дивиться на нього Аристандр. Він знав, що дивиться.