Розділ 24. Мелькарт

Тир, липень — серпень 332 р. до н. е.

Пісок треба було гріти довго, доки він не починав тихо потріскувати, як сіль у полум’ї, і Арішат навчилася чути цей тріск серед усього гамору на мурі.

Гріли його в мідних щитах. Щити перевертали, як миски, клали на камені над вогнем, і жінки мішали пісок дерев’яними лопатами, щоб прогрівся рівно. Потім чоловіки брали щити через мокрі ганчірки, підносили до зубців і чекали. Коли внизу підходили македонські кораблі з машинами, пісок летів з муру червоною хмарою, і Арішат не дивилась, що було потім. Вона лише чула. Гарячий пісок набивається під панцир, у тканину, в очі, і люди кричать так, як не кричать від стріли.

Сьомий місяць вона жила так. Вдень — на мурі, вночі — вдома, де спала Тамит і де її чоловік Абдмелькарт, корабельний майстер, засинав просто за столом, зі стилем у руці. Він вигадував те, чим місто трималося: гаки на довгих жердинах, щоб стягувати людей із машин, сітки, на які ловили македонських вояків, як рибу, колеса, що крутилися на мурах і відбивали стріли. Він дуже схуд. Він дуже рідко тепер говорив.

На мурі говорили жінки.

Говорили про статую Аполлона, яку колись привезли з Сицилії: хтось із тирійців побачив уві сні, що бог хоче піти з міста до македонців, і тоді статую прикули золотим ланцюгом до вівтаря Мелькарта. Арішат бачила цей ланцюг. Він був гарний. Вона не знала, чи втримає він бога, який хоче піти.

А ще говорили, зовсім тихо, про те, що дехто зі старійшин запропонував зробити те, що робили діди в тяжкі часи. Віддати Баалу найцінніше. Дитину вільнонароджену, з доброго дому. Рада старійшин відмовила. Казали, що відмовила ледь-ледь. Арішат слухала, мішала пісок і думала про Тамит, дев’ятирічну, з доброго дому, що сиділа зараз у сусідки в підвалі і гралася мушлями.

Вона не ненавиділа македонців. Ненависть була для чоловіків. Вона лише хотіла, щоб вони пішли. Щоб прийшла осінь, і шторми забрали їхню дамбу вдруге, і вони забралися до своєї країни, де, кажуть, сніг лежить навіть влітку.

Але дамба тепер дійшла до самого муру. А в морі з усіх боків стояли кораблі — сидонські, біблоські, кіпрські, знайомі, з тими самими очима, намальованими на носах, як і тирійські. Деякі з них будував її батько.

У спекотний полудень, коли вона виливала воду з глека на обпечені руки, з південної стіни донісся звук, якого вона ще не чула. Не удар, а глибокий стогін, наче стогнала сама земля під містом. Потім ще один. Потім страшний, довгий гуркіт, і хмара білого пилу піднялася над дахами.

Жінки на мурі замовкли. Одна за одною вони поставили лопати. Арішат довго дивилась у бік південної гавані, а потім кинула ганчірку і побігла вниз, сходами, вулицями, до сусідчиного підвалу, і пісок, що набився в сандалі, пек їй ноги на кожному кроці.

***

На кораблі Дердаса нудило.

Не від моря — море було тихе, ліниве, літнє, і корабель стояв на ньому, як на підлозі. Від тісноти. Від того, що він тиснувся пліч-о-пліч зі своїм полком на палубі чужого сидонського корабля, і від них усіх пахло страхом — кислим, металевим. Сариси лишили на березі. На мур із сарисою не полізеш. У кожного був щит, короткий спис і меч. Дердас тримав меч Антифана, піднятий із Пінара, і досі не відчував його своїм.

Полк Кена цар поставив на кораблі разом із гіпаспистами. Хтось у ряду казав, що це честь. Сосикл сказав, що це тому, що елімейці гірські і вміють лазити. І тому, що їх не шкода.

Стіна попереду вже була пробита. Цілий ранок кораблі з таранами били в неї з півдня, там, де вона була нижчою, і тепер у мурі зіяла рана, широка, з обваленими краями, і з неї сипались у воду камені. Корабель із гіпаспистами підійшов першим. З його носа на мур перекинули місток.

Дердас бачив, як перший вискочив на мур. Високий, у білому пері на шоломі — Адмет, командир гіпаспистів, кажуть, він обіцяв бути першим, і був. Він стяв двох, кричав своїм та махав рукою, і тоді тирійський спис увійшов йому під руку, туди, де немає панцира, і Адмет зігнувся, як складається стілець, і впав.

А потім на містку був цар.

Дердас не бачив, звідки він взявся. Мить тому царя не було, а тепер він біг містком із щитом над головою, і за ним — друзі, і він вискочив на мур там, де щойно впав Адмет, і його було видно з усіх кораблів, з дамби, мабуть, і з берега. І тоді закричали всі разом.

Корабель Дердаса вдарився носом об каміння під муром. Місток впав на обвалений зубець і ліг нерівно, нахилено, і перші побігли по ньому, хитаючись, і один полетів у воду, а Дердас біг услід, не дивлячись вниз, бо знав, що якщо подивиться, то зупиниться.

На мурі пахло гарячим піском і кров’ю. Під ногами лежали перекинуті мідні щити, а з них сипався пісок, такий гарячий, що від нього тріскали підошви. Поруч із Дердасом хтось наступив у нього босою ногою і завив.

З муру вниз, у місто, вели вузькі сходи, і на сходах стояв чоловік. Не вояк — без шолома, у робочому фартусі, з гаком на довгій жердині, яким стягують човни до берега. Худий, сивий, з руками тесляра. Він кричав щось Дердасові — гортанними, клекотливими звуками, що їх Дердас не зрозумів би, навіть якби на мурі було тихо. Кричав не як на ворога. Як на того, хто зайшов у чужий дім.

Гак зачепив Дердасів щит і рвонув його вбік, до краю. Дердас відпустив щит — це він зробив тілом, не головою, — і щит полетів з муру вниз, у море, і чоловік з гаком хитнувся від власного ривка, і Дердас вдарив його мечем Антифана в груди, просто в фартух, і протиснувся повз нього на сходи, не чекаючи, поки той впаде.