Розділ 23. Дамба

Тир і Антиліван, січень — червень 332 р. до н. е.

Камінь був тесаний. Це Дердас помітив на другий день і далі вже не міг не помічати: рівні грані, сліди долота, десь — вирізана літера чужого письма, десь поріг із двома вибоїнами, витертими за сто років чужими ногами. Старий Тир на березі розбирали дім за домом, храм за храмом, і несли в море. Місто йшло до міста на спинах фалангітів.

— Я прийшов до Азії з сарисою, — сказав Сосикл, скидаючи з плеча чергову брилу в каламутну воду перед собою. — А став мулом. У Фівах я хоч грабував те, що ніс.

Шрам над його бровою заріс рожевою борозною, але ліве око так і лишилося напівприплющеним, і від цього він дивився на все з насмішкою, навіть коли не хотів.

Дамба йшла від берега до острова, шириною в два плетри, і біля берега її було легко висипати: там мілко, мул, і палі з ліванських кедрів входили в дно, як ніж у сир. Але далі вода темнішала. Біля самого острова, казали фінікійські рибалки, глибина була вісімнадцять стіп. Вісімнадцять стіп води, яку треба було завалити камінням із тих самих спин.

Цар був тут щодня. Він стояв на дамбі в простому хітоні, брав у когось кошик із землею і ніс сам, а потім роздавав срібло тим, хто ніс найбільше. Дердас двічі отримав драхму. Він ненавидів себе за те, як радів обидва рази.

Тирійці не чекали, поки дамба дійде до мурів. Вони виходили на легких човнах і трієрах із південної гавані та обходили дамбу з обох боків, як собаки обходять загнаного вепра. З палуб стріляли лучники, і від стріл не було чим заслонитися, бо щит і брила не вміщаються в двох руках одночасно. За перший місяць у декаді Дердаса загинуло двоє. Одного стріла вдарила в шию, коли він нагнувся по камінь. Другий просто пішов у воду з краю дамби разом із брилою і не виринув, бо не хотів її кидати.

А ще вони кричали. З човнів, з мурів, чистою грецькою, бо в Тирі грецькою говорили всі, хто торгував.

— Гей, македонці! Ваш цар думає, що він сильніший за Посейдона? Несіть більше каменів, віслюки! Море голодне!

— Вас самих возитиме ваш цар на спині до Єгипту?

Дердас не зупинявся. Цього він навчився в перший же день: хто зупиняється, щоб відповісти, той стоїть і легше в нього цілитися. Він лише гнув голову нижче, доносив камінь до краю, скидав його у воду і дивився, як він зникає, і нічого не змінюється. Тоді йшов назад по наступний.

Увечері, сидячи біля вогнища, він розглядав свої долоні. Шкіра на них потріскалася від солі так, що з тріщин сочилася сукровиця. Вдома, в Елімеї, Філа мастила б їх овечим жиром. Він намагався згадати її обличчя і згадував лише руки, теж потріскані, на веретені. Обличчя втікало.

З моря, з темряви, від острова доносилися співи. Тирійці славили свого бога, і їхніх голосів було так багато, що здавалося, співає саме море.

***

Вежі поставили навесні, коли дамба вже помітно наблизилася до глибокої води. Дві, високі, на самому її кінці, обтягнуті сирими шкурами, щоб тирійські запальні стріли гасли в них, як у болоті. На вежах стояли метальні машини, і тепер уже тирійські човни трималися далі від дамби, і каміння носили майже спокійно.

Біля машин працювали люди Діада, фессалійця, що вчився машинам ще в Філіппових майстернях. Молоді теслі, сини ковалів, кіпрські греки, що зналися на дереві. Двоє з них, брати, рудий і темний, спали біля Дердасового вогнища, бо їхні люди спали на самій дамбі, а вони боялися моря вночі. Учора Дердас поділився з ними сиром і цибулею, а вони дали йому вина з фляги, кислого, кіпрського, і рудий спитав, чи правда, що в Македонії сніг лежить до таргелії.

Корабель вони побачили на світанку.

Він вийшов з тирійської гавані повільно, дивно задерши носа — корма була завантажена так, що майже йшла під воду, — і його тягли дві трієри на канатах. Великий, чорний, кінський перевозник. На носі в нього стирчали дві щогли з реями, і з рей, на ланцюгах, гойдалися казани. А палуба була накидана хмизом і смолою доверху, наче сінник для зими.

Вітер дув з моря на дамбу.

Хтось закричав першим. Потім закричали усі. Трієри розігнали корабель і відпустили канати, і він пішов сам, підганяний вітром, просто на вежі. На палубі вже горіло. Дердас бачив, як люди з корабля стрибають у воду і пливуть назад, до трієр, спокійно, як люди, що зробили свою роботу.

Корабель ударився об дамбу між вежами.

Щогли від удару перехилилися вперед, і казани зірвалися. Вони впали на вежі, і те, що було в них, — гаряча смола з сіркою, — потекло по шкурах, по колодах, донизу, і тоді все спалахнуло так, наче хтось відчинив піч.

Сирі шкури не горіли. Вони корчилися, смерділи і падали, а під ними горіло сухе кедрове дерево. На верхніх помостах були люди. Дердас біг дамбою до веж, і з ним бігли інші, з кошиками, з амфорами морської води, з плащами, і жар вдарив йому в обличчя за десять кроків, як стіна, і він зупинився.

Рудий стояв нагорі, на краю помосту, і Дердас упізнав його лише за тим, що волосся в нього вже горіло. Він не кричав. Він дивився вниз, на воду, наче міряв, чи достатньо глибоко, — він, що боявся моря вночі, — а потім стрибнув. Він упав не у воду. Він впав на каміння дамби, на те саме тесане каміння, яке Дердас ніс на спині, і більше не ворушився.

Темного Дердас не побачив зовсім.