Розділ 21. Шатро Дарія

Ісс і Дамаск, листопад 333 р. до н. е.

Євнух бачив плащ.

Він сказав це, лежачи ниць біля її ніг, і Сісіґамбіда змусила його повторити двічі, не тому, що не чула, а тому, що так заведено: те, що кажуть про царя, кажуть тричі. Колісницю з царськими конями притягли в македонський табір. На сидінні лежали лук, щит і кандис. Він сам бачив, як македонець ніс кандис перекинутим через лікоть, як носять мокре полотно.

Статіра закричала першою. За нею — дочки, потім наложниці в дальній частині шатра, потім служниці, і через мить плач стояв такий, що тремтіли стінки. Жінки рвали на собі одяг, били себе в груди кулаками, мірно, раз за разом, як їх вчили з дитинства, бо плач за царем — теж служба, і її треба нести правильно.

Сісіґамбіда не кричала.

Вона сиділа на низькому стільці без спинки, рівно, з руками на колінах, і дивилася на лампу. Бачити плащ — це не бачити тіло. Але вона знала свого сина. Дарій не зняв би кандиса живим. Не той Дарій, який у тридцять років виїхав з лав сам назустріч кадусійському велетню, коли ніхто інший не наважився, і повернувся з його головою.

Одного разу вона вже сиділа отак. Тоді, давно, цар Артаксеркс, той, що боявся кожного, в кому текла кров Ахемена, за один день вбив вісімдесят її братів. Всі жінки в домі кричали, а вона сиділа рівно і дивилася на стіну, і тоді зрозуміла: так сидять ті, хто залишився. Кричать ті, хто ще сподівається.

Шестирічний Ох, син Дарія, приповз до неї між жіночих ніг і сховав обличчя в її подолі. Вона поклала йому руку на потилицю. Волосся в нього було м’яке й пахло мирою, якою його намастили зранку перед битвою, бо ніхто не скасував наказу.

— Він помер? — спитав хлопчик у тканину.

— Сиди рівно, — сказала вона. — Ти син царя.

Хлопчик сів. Вона подумала, що цих слів йому ніхто більше не скаже і що їх треба казати частіше, поки вона жива.

За стінкою шатра сміялися чоловіки. Бенкетували в шатрі її сина, на його ложах, з його золотих чаш, і мова в них була груба, як стукіт каменю об камінь. Потім сміх стих. Вони почули плач.

Невдовзі після того у вході з’явився чоловік. Не цар — цар не приходить сам. Високий, у зброї, за ним тлумач, і по тому, як жінки кинулися назад, до стін, Сісіґамбіда зрозуміла, чого вони чекають. Вона чекала того самого. Але чоловік зупинився в дверях і далі не йшов, і тлумач заговорив по-перськи, з сирійською вимовою.

Цар Олександр посилає Леонната, свого друга, сказати: Дарій живий. Він втік. Він лишив плащ і лук у колісниці, а сам сів на коня. Цар воював з Дарієм за владу над Азією, а не з його жінками. За ними лишаються царське вбрання, слуги, титул цариць. Ніхто не торкнеться їх.

Статіра заплакала знову, тепер інакше — без ладу, неправильно, як плаче жива жінка.

Сісіґамбіда довго дивилася на македонця в дверях. Він не відвів очей, і це їй не сподобалося і сподобалося водночас.

— Скажи йому, — мовила вона тлумачеві, — що мати царя чула. І скажи, що в моєму роді обіцянкам не вірять до ранку.

Коли македонець пішов, вона веліла принести води і вимити Статірі обличчя. Цариця не повинна зустрічати вранці переможця з обличчям, подряпаним власними нігтями. Хоч би що сталося цієї ночі.

***

Уранці Олександр сказав, що піде до жінок сам, і взяв з собою лише Гефестіона.

Вони йшли через табір пішки, без варти і без знаків, у простих хітонах і плащах, як двоє друзів, що вийшли подивитися на здобич. Олександр кульгав на перев’язану ногу і не дозволив себе підтримати. Гефестіон не їв відучора і не спав більше однієї варти, але тіло було легке, як буває після великої втоми, коли втома вже не важить.

У шатрі пахло мирою і неспаною ніччю. Жінки стояли півколом, у темному, з накинутими на голови покривалами, і посередині — стара, маленька, суха, з обличчям, на якому не було слідів сліз. Поруч із нею — висока жінка з опущеною головою, і Гефестіон, ще не бачачи її обличчя, зрозумів з постави, з рук, з того, як над нею трималися служниці, що це та сама Статіра, про яку казали, що в Азії немає жінки, рівної їй красою.

Стара подивилася на них двох. Погляд її пройшов по Олександрові — невисокому, кульгавому, з нечесаними після ванни кучерями, — і спинився на Гефестіоні.

І вона пішла до нього.

Гефестіон побачив це і не встиг нічого зробити. Стара підійшла на три кроки, схилила голову і впала перед ним ниць, на килим, легко і точно, як падала, мабуть, тисячу разів у житті перед тими, до кого їй виткали дорогу боги.

У нього потемніло в очах. Він зробив крок назад, і ще один, і відчув спиною стінку шатра, наче хотів сховатися в ній. Хтось із євнухів зашепотів, швидко, перелякано, і стара підвела голову, подивилася на Гефестіона, потім на того, хто стояв поруч із ним. І вперше за цей ранок на її обличчі щось зрушилося. Не страх. Гефестіон потім довго шукав слово і знайшов лише одне: сором. Такий сором, який буває лише в тих, хто ціле життя не помилявся.

Вона повернулась до Олександра, щоб упасти ниць удруге, вже правильно.

Олександр не дав їй. Він нахилився, скривившись від болю в нозі, взяв її за руки — сухі, легкі, покриті перснями, — і підняв, і тримав так, поки вона не випросталась.