Розділ 20. Ісс

Ріка Пінар, листопад 333 р. до н. е.

Ісс відчинив ворота без бою, і в місті пахло чужими хворими.

Дарій відчув це ще біля брами, не злазячи з колісниці: кислий дух гною, оцту й непраних пов’язок, який тягнеться за кожним військом і лишається після нього, як лишається дим після жертви. Македонець поспішав на південь, до Міріандра, зустрічати перського царя з того боку, з якого царя вже не було, і лишив тут тих, хто не міг іти.

Усе вийшло так, як обіцяли надвірні. Вони казали це всі останні дні в Сохах, на широкій рівнині, де царське військо чекало ворога, а ворог не йшов: македонець боїться. Македонець сидить у Кілікії, бо почув, скільки їх. Він хворий або ховається; треба йти до нього самим, поки він не втік назад за Тавр. Лише один чоловік говорив інакше. Амінта, син Антіоха, македонський втікач, сказав, що Олександр прийде куди завгодно і що ця рівнина — єдине місце в цій країні, де царська кіннота може розгорнутися вся. Дарій вислухав його, простягнув руку до чаші і подумав про Харідема. Греки завжди кажуть цареві чекати.

І він не чекав. Обоз, скарбницю й родини вельмож — все, що сповільнювало хід, — відправили до Дамаска; там тепер була і дочка Артабаза з дітьми Мемнона. Мати, дружина й діти царя йшли з ним, бо так ходить цар царів. Військо перейшло Аман через верхні ворота, далеко на північ від того проходу, де його чекав македонець, — і тепер стояло в нього за спиною, на його дорозі додому.

Хворих вивели на майдан перед ним. Вивели тих, хто міг іти; інших винесли на плащах і кинули на землю. Дарій дивився на них згори. Він уперше бачив македонців зблизька. Вони були менші, ніж він думав, чорні від сонця, з рудими чи сивими бородами, у брудних хітонах, і дивилися на нього так, як селяни дивляться на град. Один, з ногою, обмотаною чорним ганчір’ям, щось сказав сусідові своєю грубою мовою, і той засміявся.

За плечем царя схилився Набарзан.

— Царю царів, вельможі просять, щоб македонець дізнався, хто тепер позаду нього. І щоб його вояки побачили це самі.

— Як?

Набарзан сказав як.

Дарій не відповів. У таких справах цареві не потрібно відповідати. Потрібно лише не сказати «ні». Він перевів погляд на мур Іссу, на море за ним, сіре й спокійне, і на гори, що виступали з нього так близько, що між водою і скелями лишалася тільки вузька рівнина, покраяна річками. Амінта казав про такі місця. Амінти тут не було.

За спиною він чув те, що відбувалося на майдані. Спершу крики, потім однаковий, повторюваний звук, як стукіт сокири дроворуба у дворі. Потім шипіння розжареного заліза, бо тих, кого відпускають, не можна відпустити зараз мертвими. Той, що засміявся, кричав довше за всіх.

Дарій дивився на море і лічив хвилі, як наказав би рахувати писареві. На сімнадцятій крики скінчилися.

Тоді він повернувся. Тих, хто міг іти, вели поміж рядами царського війська, від полку до полку, щоб вони знали, скільки тут людей, і щоб царське військо бачило їхні кукси, обмотані ганчір’ям. Потім їх вивели за ворота і показали дорогу на південь.

Один із них біля воріт обернувся і підняв до царя руку — те, що лишилося від руки, — не погрожуючи, а наче вітаючись або прощаючись. Дарій запам’ятав цей рух і не знав, чому запам’ятав.

Уночі він довго стояв у своєму шатрі перед вічним вогнем, який возили перед військом на срібних вівтарях, і не молився. Ахурамазда бачить усе. Він бачив чашу Багоя, і пояс Харідема, і цей майдан. Дарій не знав, на чиєму боці Ахурамазда рахує це все.

***

Перший доповз до варти надвечір, і вартовий, хлопець із фракійців, спершу мало не проштрикнув його дротиком, бо подумав, що це звір. Потім його принесли до царського намету на щиті, і Олександр вийшов до нього сам, без плаща.

Він знав цього чоловіка. Не ім’я — обличчя, довге, з перебитим носом, з тих, які бачиш у строю тисячі разів. Він сам залишив його в Іссі з гарячкою, бо той не міг тримати сарису. Тепер він не міг тримати нічого. Чоловік підняв до царя обидві кукси, чорні від запеченої крові, і сказав:

— Він там, царю. Усі вони там. За нами.

Олександр не повірив. Він дивився на кукси і вірив їм, а словам — ні. Дарій не міг бути за ними. Дарій мав бути попереду, на рівнині за сирійськими воротами, де його чекали. Він послав тридцятивесельний корабель із друзями вздовж берега на північ, до затоки, і чекав їх до смерку, не сідаючи.

Вони повернулися і сказали: там. Вогнів уздовж затоки стільки, що з моря здається, ніби горить уся рівнина.

Тоді він скликав усіх.

Вони стояли перед ним півколом, стратеги, ілархи, начальники союзників і найманців, і він бачив по їхніх обличчях, що чутка вже обійшла все військо. Відрізані від дому. Між морем і горами, з найбільшим військом Азії позаду.

Він не став говорити про це. Він сказав інше. Що боги вже вирішили за них: Дарій сам вивів свої незліченні тисячі з рівнини в цю щілину, де їхня чисельність не варта нічого, бо тут б’ється лише перший ряд. Що македонці — вільні люди, а перси — раби, і що елліни в Дарієвому війську б’ються за платню, а елліни в його війську — за Елладу. Що нагородою цього разу буде не сатрапія і не місто, а вся Азія.

Це було легко. Це він міг би сказати уві сні. Важче було те, що він зробив потім.