Розділ 19. Ліки

Вавилон і Тарс, літо 333 р. до н. е.

Тимокла впустили до неї надвечір, коли спека у Вавилоні вже не пекла, а просто лежала на місті, як мокра повстина. Барсина знала, хто прийшов, ще до того, як євнух назвав ім’я, бо почула кроки на сходах: так ходять тільки греки, які довго жили між персами, — тихо, але не досить тихо.

Він зупинився біля порога і вклонився по-перськи, торкнувшись пальцями губ. Дорожній плащ на ньому був чистий, але під пахвами й на спині сіль виступила білими смугами. Він ніс скриньку. Невелику, кедрову, яку вона впізнала, бо сама колись купила її в Мілеті, коли Мемнонові потрібна була скринька для печатки.

Барсина не встала. Вона відіслала служниць, лишила тільки стару Артимію, що няньчила ще її саму в Пеллі, і сказала:

— Сідай, Тимокле. Ти пив воду з дороги?

Він не сів.

За різьбленою ґраткою вікна, далеко над дахами, червонів у вечірньому світлі ступінчастий бік Етеменанкі — вежі, яку вавилоняни звуть домом основи неба і землі, а македонці, якби дійшли сюди, звали б, мабуть, просто купою цегли. З нижнього двору тягло асфальтом і фініками. Десь іще далі, у кварталах біля Євфрату, били в бубни: вавилонські жерці щовечора співали своєму Мардукові, наче боялися, що без них сонце забуде повернутися.

Тимокл відкрив скриньку. У ній на білій вовні лежав перстень. Простий, золотий, із сердоліковою печаткою, на якій був вирізаний Геліос у променях, бог Родосу. Під перснем — табличка в шкіряному чохлі.

Вона довго не брала нічого. Дивилася на перстень так, як дивляться на чужу річ, що випадково опинилася у твоєму домі.

— Коли? — спитала вона.

— На двадцятий день облоги Мітилени. Гарячка. Він кашляв ще з Косу, володарко, ти пам’ятаєш. Під Мітиленою почав кашляти кров’ю. Лікарі з Хіосу пускали кров, потім перестали. Він передав флот Фарнабазові, твоєму братові, поки цар не вирішить, і Автофрадатові. Уночі ще говорив. Під ранок перестав.

Він казав це рівно, як казав би перелік кораблів, і вона була йому вдячна за це.

Табличка була восковою, складеною вдвоє і перев’язаною ниткою. На воску, що скріплював нитку, стояв той самий Геліос. Барсина торкнулася печатки пальцем. Віск був твердий, чистий, з гострими краями. Свіжий.

Вона підвела очі.

— Хто запечатав?

— Я, володарко. За його наказом. Його рука вже не тиснула. — Тимокл мовчав якусь мить. — Я писав під його слова. Останні рядки він написав сам.

Вона розрізала нитку. Знайомий Тимоклів почерк, рівний, писарський, із чіткими кінцями літер, ішов через усю табличку: про дітей, про Артабаза, про гроші, що лежать у карійського міняйла в Сардах і що їх треба якось забрати, бо Сарди вже рік як македонські. Нічого про любов. Мемнон ніколи не диктував писарям про любов.

Внизу, кривими, глибоко вдавленими у віск літерами, ніби кожну він вирізав ножем, а не стилем:

Не вір нікому, хто прийде від мене. Навіть цьому листу. Іди до батька.

Барсина перечитала двічі. Потім подивилася на Тимокла. Він стояв, як стоїть хороший слуга, — опустивши очі, з руками, складеними на поясі. Він знав, що там написано. Він стояв поруч, коли це писали. А може, він стояв поруч, коли це не писали, — і тоді ці криві літери вирізав хтось, хто вмів наслідувати руку того, хто помирав.

За стіною, у сусідній залі, голосніше заговорили чоловіки. Вона розрізнила голос хазарапатиша, хіліарха Набарзана, і ще чийсь, молодший, з кадусійським акцентом. Говорили по-перськи, не криючись, бо хто ж криється від жінок.

— …Фарнабаз — хлопчисько. Автофрадат — стара сова. Без грека флот за місяць повернеться до Фінікії, кожен корабель до свого міста.

— Тим краще. Цар піде сам. Хай цар іде сам, тоді всі побачать…

Кінця фрази вона не почула: хтось засміявся, і голоси стихли, наче за ними зачинилися двері.

Барсина поклала табличку назад у скриньку, на вовну, поруч із перснем.

— Дякую, Тимокле. Іди відпочинь. Артимія покаже тобі, де грецькі писарі ночують.

Він вклонився і вийшов. Артимія вийшла за ним. Повернулася вона нескоро, і обличчя в неї було таке, яким воно бувало в Пеллі, коли маленька Барсина розбивала глечик.

— Він не пішов до грецьких писарів, господине, — сказала стара. — Він пішов праворуч. У той двір, де живуть люди хіліарха.

***

Рахували так, як рахував Ксеркс. На рівнині за Вавилоном обвели ровом і валом коло, де вміщалося десять тисяч вояків, стиснутих плече до плеча, і заганяли туди полк за полком, народ за народом. Заповнене коло випускали, і писар робив насічку. Дарій сидів під багряним наметом на насипі і дивився, як його царство тече через це коло цілий день, і ще один, і ще.

Перси в барвистих штанах і лускатих панцирах. Мідяни. Вершники-гірканці, кадусії з гір над Каспієм, марди з луками, довшими за зріст людини, вірмени в леопардових шкурах, барканії з сокирами. І найманці-елліни, небагато їх, тісним мідним строєм, за яким цареві вчувався докір. Насічок ставало так багато, що писар брав нову таблицю.

Увечері третього дня Дарій покликав перед себе надвірних і друзів, і грека.