Розділ 17. Лист Сісіна

Фрігія, Фаселіда, Хіос, зима 334/333 — весна 333 р. до н. е.

Перса привели в першу варту ночі, коли Парменіон ще не спав, а лише сидів біля жаровні, гріючи над вугіллям руки з розпухлими суглобами. Зима у Фрігії була суха й люта, як у фракійських горах: вітер із плоскогір’я дув так, наче хтось перед ним відчинив двері в порожнечу.

Роз’їзд фессалійських вершників захопив його на дорозі з Кілікії: один чоловік, два мули, добрий вовняний плащ поверх перської сукні. Він сказав, що їде до Атізія, сатрапа Фрігії, в справах царської скарбниці. Вершники посміялися: Атізій сидів у Келенах, відрізаний від усього, і чекав, доки македонці дійдуть до нього. Тоді перс перестав говорити взагалі.

Зараз він стояв перед Парменіоном зі зв’язаними за спиною руками, сивий, з акуратно підстриженою бородою, і дивився не на старого, а на жаровню, як дивляться люди, які давно мерзнуть.

— Розв’яжіть, — сказав Парменіон. — І дайте йому стати ближче. Старі кістки на морозі брешуть гірше за молоді.

Перс підійшов до жаровні. Він розтирав зап’ястя, і Парменіон чекав. У тисячі допитів, які він бачив за сорок років війни, першими завжди говорили ті, кого били, а найбільше значили слова тих, кого гріли.

— У мене лист, — сказав перс чистою грецькою, без запинки, наче так і домовлялися. — Від царя Дарія. Він зашитий у поділ моєї сукні. Мене звати Сісін. Я народився в перському домі і служу вірно, але мені за шістдесят, і я хочу дожити до весни.

Парменіон кивнув на зброєносця. Той розпоров поділ ножем. Лист був на тонкій вичиненій шкірі, складений учетверо, з царською печаткою — цар у зубчастій короні, що тримає за гриви двох левів. І писаний грецькою. Не для сатрапа.

Парменіон читав повільно, про себе, ворушачи губами, як читають люди, навчені грамоти вже дорослими. І на середині його губи перестали рухатися.

Цар Дарій — Олександрові, синові Аеропа. Листа твого, переданого через Амінту, сина Антіоха, одержано. Тисяча талантів золотом. Царство Македонське, яке належало б тобі за родом, коли б не несправедливість. І одна умова, названа просто, без перських прикрас: вбити Олександра, сина Філіппа.

У жаровні тріснула вуглина. Надворі вітер гойдав полу намету, і лампа на столі здригалася слідом.

Олександр Лінкестієць спав за триста кроків звідси, у таборі фессалійської кінноти, якою командував. Учора ввечері він вечеряв тут, у цьому наметі, на цьому ложі, і хвалив фрігійське вино тією самою надто обережною чемністю, з якою він усе життя хвалив усе підряд.

— Хто ще знає? — спитав Парменіон.

— Цар, — сказав Сісін. — І ти. І я.

Парменіон згорнув лист учетверо, як він був, і поклав собі під хітон, на груди.

— У тебе тепер повна зима, щоб дожити до весни, — сказав він. — Але лише доки ти мовчиш. З цієї ночі ти не маєш говорити ні з ким, крім мене. Навіть з вартою.

Сісін уклонився по-перськи, приклавши праву руку до вуст, і Парменіон помітив — бо давно навчився помічати таке, — що в цього чоловіка, який на морозі два дні чекав смерті, руки вже не тремтять.

***

Перса забрали, а Парменіон не ліг. Він сидів біля жаровні, аж поки вугілля не вкрилося сірим попелом, і думав так, як думав завжди перед битвою: не про те, чого хоче, а про те, що зробить ворог і що зроблять свої.

Лінкестієць — зять Антипатра.

Усе інше виростало з цього, як гілки з одного стовбура. Двоє старих людей тримали цю війну: Антипатр — вдома, він — тут. Вони не любили один одного, але за Філіппових часів навчилися не ставати один одному на дорозі, і це було міцніше за дружбу. Якщо цей лист піде до царя з його, Парменіонової, руки — Антипатр запам’ятає, чия рука це була. Не сьогодні. Не цього року. Але запам’ятає.

Якщо ж лист не піде нікуди…

Він дозволив собі подумати це до кінця, бо мислити до кінця було його ремеслом. Сісін зникає на дорозі — від холоду, від розбійників, від чого завгодно. Лист горить у цій жаровні. І він, Парменіон, через день, через місяць, під час першої ж битви, поставить Лінкестійця там, де він нічого не зможе зробити, і тихо стежитиме за ним до кінця війни.

А якщо цар дізнається іншим шляхом?

Він уявив собі обличчя царя в ту мить, коли той дізнається, що Парменіон знав і мовчав. Таке обличчя він уже бачив. Не в цього царя — в його матері, в Егах, в театрі, коли вона сиділа під навісом над тілом Філіппа і дивилася згори на всіх, хто стояв довкола, однаково.

І ще він думав про Аттала. Один раз він уже віддав цьому цареві людину. Зятя. Свого. І цар узяв той дарунок і ніколи не дякував, бо за таке не дякують. Але пам’ятав. Парменіон бачив це в тому, як цар іноді дивився на нього, — не як на друга батька, а як на людину, яка здатна віддати свого. Таких людей цінують. І не довіряють їм.

Перед світанком він удягнув плащ і вийшов.

Табір фессалійців спав. Вартовий біля намету Лінкестійця випростався, упізнавши старого, і Парменіон махнув йому: обхід варт. Він постояв біля входу. Через щілину між полами було видно лампу, пригашену до нічного вогника, і ложе, і чоловіка на ложі, який спав на спині, спокійно, з рукою на грудях, як сплять люди, яким нічого боятися. Або люди, які дуже добре навчилися спати так.